Елінор Портер - Полліанна дорослішає

хочу… хочу, щоб ти знала: я усвідомлюю, що останнім часом не дуже старанно грала у твою гру. Але тепер я вирішила докласти зусиль… Де це мій носовичок? — закінчила вона різко, порпаючись у пошуках своєї хусточки.

Полліанна підхопилася з місця і вмить опинилася коло тітки.

— Тітонько Поллі, я ж не хотіла! Це був тільки жарт, — проказала вона голосом, у якому вчувались докори сумління. — Я не думала, що ти аж так серйозно до цього поставишся.

— Звісно, ти ні про що не думала, — відгукнулась тітка з усією різкістю людини, яка не звикла виявляти почуття і розкривати душу. — Гадаєш, я не зрозуміла, що ти замислила це, як жарт? Якби ти тільки посміла зробити таке, щоб мене провчити, я б тоді… я…

Вона не договорила, бо Полліанна стиснула її у міцних обіймах.

Розділ 28. Джиммі і Джемі

Не тільки для Полліанни та зима виявилася важкою. У Бостоні Джиммі Пендлтон, попри відчайдушні зусилля чимось ущерть заповнити свій час і розум, переконався, що не зможе цілковито забути усміхнене обличчя з синіми очима і такий милий його серцю радісний голос. Іноді Джиммі навіть казав собі, що якби не місіс Керю, що давала йому нагоду послужити добрій справі, можливо, не було б сенсу жити. Але навіть спілкування з місіс Керю не завжди приносило бажане полегшення, оскільки поруч з нею вічно був отой Джемі, присутність якого знову викликала сумні думки про Полліанну. Джиммі був цілковито впевнений, що Джемі і Полліанна кохають одне одного. І не бажав відступати від свого морального зобов’язання стосовно того, щоб не стояти на шляху у скривдженого долею каліки Джемі. Про Полліанну він не хотів ні згадувати, ні чути. Він знав, що і Джемі, і місіс Керю листуються з нею. Тож коли вони починали розповідати про дівчину, він змушений був слухати, попри глибокий душевний біль, але намагався якнайшвидше змінити тему розмови. Сам він не так щоб геть не писав Полліанні, але обмежувався дуже короткими і дуже нечастими листами. Полліанна, яку Джиммі аж ніяк не міг назвати своєю, була для нього джерелом страждань; тому він навіть радів, коли настав час залишити Белдінґсвіль і повернутись до навчання у Бостон. Принаймні тепер він звільнився від нестерпної муки, якої завдавало усвідомлення того, що він так близько до неї, а вона така недосяжна…

У Бостоні, шукаючи нагоди відволіктись від тяжких думок, він із завзяттям узявся до здійснення планів місіс Керю щодо влаштування долі її підопічних молодих жінок-працівниць. Відтак, увесь вільний від навчання час він віддавав цій справі, чим заслужив іще більшу прихильність місіс Керю.

Минула зима, і почалась весна — радісна пора року, з квітами, теплим вітерцем, рясними дощами, буянням кольорів і пахощів. Але на серці у Джиммі досі стояла холодна зима з її тривогами і болем.

«Хоч би вони вже нарешті наважились і повідомили про свої заручини, — бурчав до самого себе Джиммі. — Якби знати щось напевне, легше було б із цим змиритися…»

В один з останніх днів квітня побажання його почасти здійснилось: він про щось дізнався напевне.

Коли в суботу, близько десятої ранку, Джиммі завітав до місіс Керю, її покоївка Мері запросила його до музичного салону і сказала традиційне:

— Я повідомлю місіс Керю, що ви прийшли, сер. Гадаю, вона чекає на вас.

Увійшовши до музичного салону, Джиммі від несподіванки завмер на порозі: за фортепіано сидів Джемі, трагічно опустивши обличчя в долоні. Пендлтон хотів тихенько вийти, але юнак за фортепіано рвучко підніс голову. Щоки його палали рум’янцем, очі блищали, як у хворого на тиф.

— Керю, що з тобою? — невпевнено запитав Джиммі. — У тебе що-небудь… щось трапилось?

— Так, трапилося! — вигукнув Джемі, змахнувши руками, в кожній з яких Пендлтон побачив розпечатаного листа. — Геть усе трапилося! Ви б теж це відчули, якби все життя просиділи у в’язниці і раптом побачили, що її двері настіж розчахнуті! Саме так би ви подумали, якби знали, що наступної миті можете просити руки дівчини, яку кохаєте. Зрештою, що я кажу… Ви, либонь, думаєте, що я з глузду з’їхав? Ні, ні! А може, зрештою, я таки божеволію, але винятково від щастя! Я вам усе поясню, можна? Я повинен комусь усе пояснити!

Джиммі твердо підніс голову. Він мимоволі лаштувався до удару. Обличчя його зблідло, але голос пролунав твердо, коли він відповів:

— Авжеж, друже, я охоче вас вислухаю.

Джемі навіть не чекав на його згоду. Він уже квапливо почав свої пояснення.

— Для вас це не так багато значить. Ви маєте здорові ноги, а отже, маєте свободу. Свободу здійснення своїх мрій і сподівань… з отими вашими мостами і дамбами. А я… для мене це єдина можливість жити, як справжній чоловік… Займатися справою, гідною чоловіка… Нехай це не дамби і не мости, а однак це теж чогось варте! Я довів тепер, що я нарешті здатен на гідну справу. Ось послухайте. У цьому листі повідомляють, що моє оповідання перемогло на конкурсі, і я отримаю першу премію у три тисячі доларів! А в іншому листі велике видавництво повідомляє, що охоче видало б моє оповідання окремою книжкою! Обидва листи надійшли сьогодні зранку. То вас дивує, що я так несамовито радію?

— Ні! Звісно, ні! Керю, я вас вітаю від щирого серця! — вигукнув Джиммі.

— Дякую, мене справді є з чим привітати. Уявіть лишень, що це для мене означає! Подумайте, що означає можливість поступово стати матеріально незалежним, як належить чоловікові! Подумайте, що це означає, коли місіс Керю зможе пишатися тим, що свого часу прихистила у своєму домі і у своєму серці бідного хлопчика-каліку. А головне — уявіть, що зможу тепер звіритись дівчині, яку я кохаю!

— Так… що й казати, друже, — промовив Джиммі твердо, хоча й помітно зблід.

— Утім, може, мені таки не варто їй звірятися, навіть тепер… — вів своєї Джемі.

Обличчя його, що секунду тому сяяло радістю, знову спохмурніло.

— Я так само прикутий до оцих… — він ляснув долонею по милицях, що стояли поруч з ним. — Я ніколи не забуду той день у лісі торік, коли я побачив, як Полліанна тікає від розлюченого бика… Я усвідомив тоді, що будь-якої миті зможу знову опинитись у становищі, коли не здатен нічого вдіяти, а змушений тільки спостерігати, як потерпає дівчина, яку я кохаю.

— Керю, ні… — почав був Джиммі квапливо.

Керю зупинив його жестом.

— Я знаю, про що ви поведете мову! Ні, не треба. Ви цього не зрозумієте. Ви не прикуті до двох ціпків. Ви рятували її, а я — ні. Тоді я усвідомив, що так буде завжди, і Седі… Я змушений буду стояти і дивитись, як