Єфремова Анастасія - Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія

Глава 30

***Олексій***

Вже два дні як ми живемо разом. Мене абсолютно все влаштовує і я не маю жодного наміру повертатись жити назад в будинок з рудим драконом. Соню бачу кожного дня і намагаюсь по максимуму проводити з нею час. Маша на моє щастя навіть не намагається вести зі мною розмову. Я радію, адже напевно вона почала сприймати той факт, що наш шлюб на завершальному етапі свого існування. Теща тримається в опозиції доньки, та на відміну від останньої все ж таки запитує куди я йду, де ночую й чи «зовсім я не припух». І звідки тільки в цій людині стільки жаргону?!

Також за ці дні я підготував пастку для Маші й домовився з її коханцем про сплановану атаку. До речі вона відбудеться вже сьогодні і я не можу цього дочекатись.

Що до Лізиної мами, пані Олі, все куди прозаїчніше. Вона навіть не проронила нам жодного слова, коли ми заїхали взяти одежу для Лізи.

- Ліз, я сьогодні не зможу відвезти тебе додому. Ти не будеш проти, якщо я викличу таксі?

- Ні, Льошка! А щось сталось?

- У мене є плани на вечір і як тільки все вийде, я обов’язково тобі розповім.

- Домовились. Ти на обід будеш йти?

- Сьогодні ні, треба підготувати ще багато чого.

- Я тоді принесу тобі їжу в кабінет.

- Домовились, кохана.

***Ліза***

Виходжу з лікарні й тільки повернувши бачу Машу, що стоїть підпираючи стіну. Я вирішила пройти повз, адже ми не були представленні і я дуже сподіваюсь мене в лице вона не знає.

- Привіт, Лізочка. – ну це халепа.

- Добрий день.

- Мені ж не потрібно казати тобі, хто я така?

- Я вас впізнала

- Можна на ти, хід справи це не змінить. Ти ще довго будеш тягатись з моїм чоловіком?

- Я ним не тягаюсь!

- А як ти це називаєш?

- Ми живемо разом – її сміх потрібно було чути. Так,  не без того, що це дійсно було смішно…ми живемо разом буквально трохи...

- Скільки? Три дні?

- Шість

- Дівчинка, я з ним тринадцять років й твої шість днів… ой, навіть не весели мене. Короче, діло складається наступним чином. Ти лізеш в наше сімейне життя. Так, я розумію, що Льоша повівся на свіжу кров, але зрозумій правильно, він на тобі не одружиться, а зі мною навіть розлучатись не планує.

- Я вам не вірю. Він сам говорив, що розлученню бути!

- А що він повинен ще сказати? Коли хочеш затягти когось у ліжко, то ж потрібно вміти вилізати не лише між ногами. – яка ж вона бридка – Ну давай будемо думати логічно. Він тебе познайомив з дитиною? Адже якщо ти будеш надалі з ним, то Моя донька буде з’являтись і у твоєму житті. Він жодного разу не сказав мені про розлучення. Я нагадаю тобі про те, що вагітна від нього й у найближчому майбутньому, він стане батьком вдруге. - каже з посмішкою Маша поглажуючи живіт, від цього мені відразу стає гидко - Загул як зараз з тобою в нього не вперше, то ж перейматись мені нема чого. Й на завершення! Невже такі повідомлення надсилають людині з якою будуть розлучатись?! – каже його дружина й дає мені свій телефон.

Я беру його, а всередині все ходуном йде. Ні, тільки не Льоша, я не повинна їй довіряти. А там зізнання в коханні, побажання на добраніч, пропозиції мандрівок і палкі пропозиції на ніч. Вчора! Вчора він написав їй як хоче з нею кохатись, об одинадцятій вечора… Майже після того, як з ним кохалась я.

Ні, це неправда, перевіряю номер й таки його! Підводжу очі до Маші, а ця жінка пропалює мене радісно-допитливим поглядом.

- Ну бачиш? Сподіваюсь ти ще повіриш в чоловіків, просто не обирай більше одружених – каже Маша з усмішкою йде на вихід з території.

Мене немов в болоті з вигрібної ями викупали. Все що було з ним, виявилось обманом. А мати ж попереджала. Боже, яка ти ще дурна…

Я таки сходила йому по їжу й занесла до кабінету. Він щось казав, але я відповідала на автопілоті. Мені так хотілось надивитись на нього. Підмітити кожну зморшку, посмішку. Він був дуже зайнятий своєю проблемою й благо не звернув увагу на мене.

Ми цілуємось, палко, довго. Та все ж таки, коли його вуста так линуть до моїх, а руки так ніжно обіймають, життя немов завмирає. Весь простір заповнюється ним. Як же я потребую того, аби цей поцілунок тривав вічно, аби правда яку мені так сміливо кинули в обличчя, залишилась невідомою. Я так сильно прагнула бути твоєю половиною, а виявилось, що коханий приберіг для мене зовсім іншу роль. Думки про сім’ю швидко приводять мене до тями і я перериваю наш останній поцілунок.

- Я пішла закінчу справи, Льош.

- Я кохаю тебе, моя рідна.

Я всміхнулась. Я кохаю його понад усе.

***Маша***

Гроші, гроші, гроші.

Люди кажуть, що вони не пахнуть. Брешуть! Вони передають неймовірний аромат свободи та безтурботності.

Звичайно, хотілося б суму побільше, але і для такої суми, я вже знайшла чудову квартирку на найм.

- Бачиш, малюку? Ми йдемо до татка – говорю я своєму відображенню, погладжуючи живіт.

У дорозі сумно дивлюся у вікно. Сумую за кермом, але що вдієш. Льоша відібрав ключі після останньої п'янки й тепер мій максимум – таксі.

Хоча сьогодні не той день, щоб якась дрібниця змогла зіпсувати мені настрій. Цей день може бути тільки кращим.

- Доброго дня, на мене чекає Вадим Олійник.

- Так, прошу проходьте за мною.

Гарний ресторан. Все виконано у стилі бароко. І звідки тільки у твого тата такий гарний смак?

- Ми не в основному залі?

- Ні, стіл замовлений в секції. Ви бували у нас раніше?

– Ні, а що за секції?

- Приватні кімнати, які відокремлені гарними шторами з балдахінами. Ось ваша секція.

- Дякую.

Заходжу всередину і спокійно видихаю, не побачивши нікого, крім Вадима. Він справді налякав мене договором. Договір – це зобов'язання. А до такого я не звикла!

- Привіт, Маша. Сідай. – діловито каже чоловік

– Привіт, давай швидко. Просто передай мені мої гроші, і я піду.

– Зараз. Ти вирішила, що робитимеш далі? – цікаве питання

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍