Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

з опалу й віримо в те.

Тут іще вгледіла слід на траві, наче тілом прим’ятій, —

   Серце забилося враз, наче та пташка в сильці.

Полудень тіні уже вкоротив, і до заходу сонця

   Стільки лишалось путі, скільки від сходу пройшло.

От і Кефал, поки в ліс увійти, в розпашіле обличчя

   Хлюпає воду — схиливсь над гомінким джерелом.

Ти причаїлась, Прокрідо. А він, на травицю прилігши, —

   Знову своєї: «Прилинь, о легковійна, прилинь!»

Тут мов полуда з очей у Прокріди зраділої спала,

[730]   Розум до неї, а з ним — звичний рум’янець вернувсь.

І піднялась, і, гілки розсуваючи з-перед обличчя,

   Жінка до мужа спішить, щоб обійняти його.

«Звір там якийсь», — подумав Кефал і, лук ухопивши,

   Вже накладає стрілу, що у правиці була.

«Ні, то не звір, то не звір! Не цілься у мене, нещасний!

   Горе!.. Дружині своїй вістрям ти серце пройняв!

Горе, о горе мені!.. У любляче серце ти влучив!

   Втім, через тебе давно кров’ю воно запеклось.

Гину завчасно, ще молода, але — не від зради,

[740]   Значить, легкою, як пух, будеш ти, земле, мені.

Із вітерцем, що так обманув мене, лине мій подих…

   Гину!.. Рукою закрий, милий мій, вічі мої!»

Той вже холонуче тіло жони до грудей своїх горне

   І омиває слізьми кров, що із рани струмить.

Гине вже. Звільна пливе з грудей необачної подих,

   Він же — устами його, муж опечалений, п’є.

Ми відхилились, однак. Напрямець іти мені треба,

   Човен по довгій плавбі в гавань пора довести!

Певно, чекаєш давно, що я поведу тебе в гості

[750]   Й приписи певні подам, як повестися тобі?

Личить запізнення вам, при світлах усім покажися,

   Ваша забарка, жінки, — звідниця то, ще й яка!

Хто вже сп’янів — той красу в поганенькій навіть угледить,

   А якщо вади які — згладить їх тінями ніч.

Братимеш пальцями — вміло бери: є й у тому наука,

   Рота рукою, скажім, не витирай за столом.

Перед гостиною не наїдайсь, але й в гостях май міру:

   Їж, як смакує, але — менше, ніж з’їсти б могла.

Стала б таки при Парісові рот напихати Єлена —

[760]   Той би скривився: «Ну ні! Дурень хай краде таку!»

Більше пасує жінкам, а навіть і личить їм — пити:

   З сином Венери тобі, Вакху, найкращий союз.

Так, але поки ясна голова, поки пам’ять і ноги

   Служать тобі й від вина ще не двоїться в очах.

От, бува, ляже якась, отуманена вогким Ліеєм,

   З будь-ким готова зійтись, — це не огидно хіба?

Не засинай за столом: із сонної, всяке ж буває,

   Хтось покепкує, а хтось, може, її поганьбить.

Далі, здалося мені, наче й сором повчать. А Діона:

[770]   «Ти кажеш „сором“, а це, власне, є ділом моїм».

Жінка хай знає себе: відповідно до свого тіла,

   Як випадало б лягти — кожна для себе рішай.

Світишся вродою — то горілиць прилягти не вагайся;

   Спина немов з-під різця — спиною очі втішай.

Меланіонових пліч Аталанта торкалась ногами.

   Ноги й у тебе такі — отже, лягай, як вона.

Куца — тоді на коня; для високої зростом фіванки

   Жодного разу, повір, Гектор конем не ставав.

Жінка, станом струнка, опершись колінами в ложе,

[780]   Хай при поставі такій зверне голівку набік.

Гарне стегно в тебе, груди круті — хай він над тобою

   Стане, а ти вже собі навскіс на ложе лягай.

І не вважай, що то зле — по плечах пустити волосся:

   Наче вакханка лежиш, мов окриваєшся ним.

А коли на животі наробила вже складок Люціна,

   То, наче парф на коні, спиною ти повертайсь.

Тисячу є у Венери ладів. Та на правому боці —

   Легше й простіше: лежиш, мовби напівгорілиць.

Ні Аполлона триніжок тобі, ні Аммон рогоносний

[790]   Певних таких не дадуть, як моя Муза, порад!

Тож, коли віру ймете багатій на досвід науці —

   Вірте! У віршах моїх не розчаруєтесь ви!

Жінку до самих кісток хай млість солодка Венери

   Пройме, а рівно ж і він хай у знемозі тремтить.

Хай не змовкають ласкаві слова і шепоти ніжні,

   Хай і нечемне звучить серед забави слівце.

А не вділила тобі до тих любощів смаку Венера —

   Вдавано схлипуй хоча б, лиш не мовчи, не мовчи.

Ой, який же то жаль, коли ласки не відчуває

[800]   Те, що слугує для втіх чоловікам і жінкам!

Лиш на обмані, гляди, не впіймайсь: уже не лінуйся —

   І потремти, і схлипни, млосно й очима поводь.

Що тобі миле — голосом те, диханням засвідчуй —

   Й тут (хоча сором про те!) є таємниці свої.

А вимагати платні по таких-от утіхах Венери —

   Це позбавляти себе тих найсолодших утіх.

День у шпаринки лише хай у спальню твою зазирає:

   Що не милує очей, те приховає півтінь.

Втім, і забаві кінець! З колісниці, яку білокрилих

[810]   Лебедів пара тягла, час мені каже зійти.

Як перед тим юнаки, так і ви на дарунках любові

   Напис, дівчата, зробіть: «Був у нас вчитель — Назон».

Примітки

(В цій електронній версії прикінцеві примітки віднесено в якості {коментарів} до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)

Інформація видавця

УДК 821.131.1–1

О 31

Публій Овідій Назон.

О 31 Любовні елегії. Мистецтво кохання / переклав з латини Андрій Содомора. — Львів : Апріорі, 2019. — 196 с.

ISBN 978-617-629-571-6

Переклад за виданнями:

Р. Ovidius Naso. De arte amatoria libri tres / erklärt von Paul Brandt. Leipzig: Dieterich'sche Verlags-Buchhandlung, 1902;

P. Ovidius