Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

class="v">   Будь-кого перехитриш, тільки б охота була!

От, припустімо, й листа не напишеш під оком сторожі,

[620]   Хай, але ж лазня ще є, там ти сама вже, — пиши!

А втаємничена служка твоя у пазусі теплій

   І понесе те письмо, й дасть, кому треба, до рук.

Може й під ремінець, що круг литки, письмо те узяти,

   Може й в сандалю таки вкласти його, під п’яту.

Око аж надто зірке? Хай служка спину підставить,

   От і пиши на ній те, що довіряла б листу.

Сміло пиши й молоком: на білому біле збіліє,

   Попелом потім посип — і прочитаєш листа.

Льону стебло, соковитий гостряк, так само лишає,

[630]   Щойно черкнеш ним, гладкий, наче прихований, слід.

Як не старався дочку вберегти від заміжжя Акрісій{253},

   Все ж віддалася вона — він таки став дідусем.

Що з охоронця того, коли стільки театрів у Римі?

   Що — як вона залюбки на перегонах сидить?

Що — як Ісіду шанує вона, її систри, й буває

   Де лиш самій можна їй, без охоронця, пройти?

Є ще Богині Доброї храм, а туди вже не ступить

   Жоден із чоловіків, окрім обранців її;

Є ж іще лазня; для жартів-розваг достатньо там часу

[640]   Поки десь поза дверми речі пильнує слуга.

Й подруга є: от вона, коли треба, вдавши, що хвора,

   Може для гарних забав ложе звільнити тобі.

Й «ключ-перелюбник» ще є: тут доста й назви самої.

   Й інші, окрім дверей, виходи-входи ще є.

Пильного сторожа можна б іще задурити Ліеєм,

   Навіть якщо ті дари із іберійських країв.

Й інші ще засоби є, що сон навівають глибокий

   І на повіки кладуть темінь летейську важку.

Й служка, аби лиш надійна була, із тим осоружним

[650]   Сторожем може зійтись, може й приспати його.

Та чи потрібні ті хитрощі всі, коли будь-який сторож,

   Лиш мідяка покажи, — вже про сторожу забув?

На подарунки, повір, і смертні ласі, й безсмертні,

   Як подарунок даси — зм’якне сам Батько богів.

Хай ти мудрак, хай простак, — дарам порадієш; узявши,

   Навіть над стражами страж буде як риба німий.

Тут уже ти не скупись — купи його раз і надовго:

   Будеш давати дрібне — лиш розохотиш його.

Тямлю, я застерігав, що друзів боятися треба,

[660]   А це не друзів лише — подруг стосується теж:

Надто довірлива ти — вділятимеш солоду іншим:

   Інша, не вгледиш коли, зайця твого сполохне.

Бо ж навіть та, що люб’язно тобі уступала і місце,

   Й ложе, хоч вір, а хоч ні, часто моєю була!

Служки гарненької теж до спальні брати не варто:

   Замість хазяйки й така часто годила мені.

Безум який! Голі груди, а я — на ворога рину!

   Ще й видаю сам себе, глупий, своїм язиком!

Чи птахолова вчитиме птах, як сильце наставляти?

[670]   Чи гончаків на свій слід стане наводити лань?

Хай там! Аби лиш меча, дарма, що сам проти себе,

   Я для лемноських жінок{254}, месниць, і далі гострив!

Дайте нам віру, що люблені й ми, це легко зробити:

   Той, хто жадає чогось, рад і повірити в те.

Лагідно гляньте, від серця зітхніть, а далі до нього:

   «Де ж ти, милий, баривсь? Я вже тебе заждалась!»

Ревнощі потім, сльоза (все удаване, звісно), а далі —

   З нігтиком вже й до лиця, й цього достатньо уже,

Щоб і повірив тобі, й пожалів тебе: «Бач, як, бідненька,

[680]   Все це до серця взяла. Гине без мене, либонь!»

Надто, коли чепурун він, коли, позираючи в люстро,

   Певен, що кожну з богинь зачарувати б зумів.

Хто б ти, однак, не була, в обуренні міри дотримуй,

   Вчувши про іншу якусь, ти голови не втрачай,

В чутку одразу не вір. А якою бідою грозить це,

   Доля Прокріди{255} сумна — ось вам печальний зразок.

Біля пологих горбів, де цвітом Гімет багряніє,

   В’ється священний струмок, зелень м’яка довкруги.

Ліс невисокий, радше гайок; суничники в травах,

[690]   Пахне тут лавр, розмарин, мирт темнолистий росте,

Бук густолистий, крихкий тамариск, густа конюшина,

   Сосна, красуня гінка, — скільки-то різних рослин

То під Зефіром легким, то під іншим цілющим диханням

   Скільки-то різних листків солодко, ніжно тремтить!

Мило Кефалові тут. Гончаків і прислугу лишивши,

   Втомлений, біля струмка він прилягав на траву.

«Ти, що в жару холодиш, — співати любив, — охолодо,

   Знову мені до грудей, до палахких, припади!»

Хтось це підслухав, було, — й до Прокріди; вона кожне слово,

[700]   (Серце — річ сторожка!) п’є уже вухом чутким.

Певна того, що їй донесли суперниці ймення —

   Впала одразу, німа, розпач їй мову одняв.

Зблідла, як блідне листок на голій лозі виноградній

   В дні, коли сива зима вже на порозі стоїть,

Наче те яблуко, що, наливаючись, віть угинає,

   Незарум’янене ще, наче незрілий кизил.

Щойно до тями прийшла — рве одяг на грудях, а лиця

   Дряпає, ранить, та чим, чим завинили вони?

Ось навпрошки, навмання вона рине, простоволоса,

[710]   Схожа на ту, яку Вакх безумом — тирсом торкнув.

Ось і лісок. Супутниць своїх на узліссі лишивши,

   Тихим, та певним, у гай кроком ступила вона.

Що тоді думала ти, коли так нерозумно ховалась?

   Що за вогонь так палив серце, Прокрідо, твоє?

Певно, чекала: ось-ось сюди ступить і та Охолода —

   Й мужа застукаю тут у найганебнішу мить.

То цього жде вона, то, навпаки, жахається зради —

   Всяке на ум йде, коли ставиш під сумнів любов.

Місце, ім’я, той шептун — усе мов кричало їй: «Зрада!»

[720]   Ще ж, чого боїмось, —