Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

Я була шокована, коли, розібравши таємні записи в альбомі, дізналась, що мати регулярно відвідувала «Погану репутацію». Вона потай ходила туди раз на тиждень чи й частіше, коли стемніє, і ненавиділа кожну мить і себе також за таку потребу. Вона не випивала, ні. Навіщо їй там пиячити, якщо вдома зберігалися десятки пляшок сидру, тернової настоянки чи навіть кальвадосу з її рідної Бретані? В один із рідкісних моментів щирості вона сказала нам, що сп’яніння – то гріх проти плода, проти дерева, проти лози. Це образа й наруга, так само як насильство є наругою над тілесним коханням. Тут вона зашарілась і різко відвернулась – Рен-Клод, олію і базилік, хутко! – але ця фраза запала мені в душу. Вино, вирощене й викурене з бутона, а потім плода, що пройшло крізь усі необхідні процедури й стало тим, чим воно є, заслуговує на більше, ніж щоб його висмоктав якийсь п’яничка з забитою мотлохом головою. Воно заслуговує на повагу. На радість. На шляхетність.

О, мати зналася на вині. Вона розумілась у визріванні, ферментації, підсолоджуванні, витримці, потемнінні та повільних трансформаціях, завдяки яким народжується новий букет ароматів. Якби ж їй тільки вистачало часу й терпіння для нас. Дитина ж не фруктове дерево. А вона зрозуміла це надто пізно. Не існує рецепта, за яким можна довести дитину до солодкої, витриманої зрілості. Вона мала б це розуміти.

Звичайно, у «Поганій репутації» й досі продаються наркотики. Навіть я про це знаю, а я не така вже стара, щоб не розпізнати солодкуватого джазового аромату травки, навіть перекритого запахом пива й смаженини. Бог знає, як часто я чула його від закусочної на колесах – у мене є нюх, навіть якщо той бовдур Рамонден не може ним похвалитися, – а в деякі вечори, коли приїздили мотоциклісти, повітря ставало аж жовтим. Тепер травку називають рекреаційними наркотиками й дають їй усілякі чудернацькі імена. Але тоді в Ле-Лавезі нічого такого насправді не було. До появи джазових клубів Сен-Жермен-де-Пре залишалося ще добрих десять років, і, якщо чесно, до нас ця мода так і не дійшла, навіть у шістдесяті. Ні, моя мати ходила до «Поганої репутації», бо не мала іншого виходу, просто не мала, адже саме там відбувалась торгівля. Операції на чорному ринку, продаж одягу та взуття, а також менш невинних речей, таких як ножі, пістолети, амуніція… У «Ля Реп» можна було розжитися будь-чим: цигарками й бренді, фотокартками з голими жінками, нейлоновими панчохами та мереживною білизною для Колетт та Аньєс, які розпускали волосся та малювали щоки старомодними рум’янами, нагадуючи при цьому голландських ляльок – по одній рожевій плямі на кожній щоці та обведені червоним губи, як у Ліліан Ґіш.[32]

За будівлею кафе влаштовували таємні збори товариства – комуністи, опозиціонери, мрійники та герої. А в барі купчились базікали, передавали одне одному якісь пакуночки або щось пошепки обговорювали й виголошували тости за майбутні звершення. У лісах нечисленні сміливці вимазували пики сажею та їздили велосипедами на зібрання до Анже, бравуючи нехтуванням комендантської години. Іноді – дуже нечасто – чулися постріли з іншого берега річки.

Як же ж вона, мабуть, усе це ненавиділа.

Але саме там вона діставала пігулки. Вона все записувала в альбом – пігулки від головного болю, морфій з лікарні, спочатку по три, потім шість, десять, дванадцять, двадцять. Постачальники змінювались. Спочатку це був Філіпп Ур’я. Жульєн Лекоз теж когось знав, якогось волонтера. В Аньєс Петі був якийсь кузен, друг друга в Парижі… Можна було вмовити Ґійома Рамондена з дерев’яною ногою обміняти його ліки на випивку чи гроші. Маленькі пакуночки, кілька пігулок, загорнутих у клаптик паперу, ампула й шприц, цілий блістер пілюль. Будь-що з морфієм. Звичайно, про те, щоб діставати ліки за рецептом лікаря, не йшлося. Найближчий був аж у Анже, і всі запаси ліків необхідні були для солдатів. Коли її запаси вичерпались, вона випрошувала, купувала, обмінювала. Список таких угод вона вела в альбомі.

2 березня 1942 р. Ґійом Рамонден. 4 пігулки морфію за 12 яєць. 16 березня 1942 р. Франсуаза Петі. 3 пігулки морфію за пляшку кальвадосу.

Мати продала свої прикраси в Анже – низку перлів, у яких вона на весільному фото, – персні та материні сережки з діамантовою крихтою. Вона була винахідливою. Майже як Томас, хоч і завжди проводила чесні торговельні операції. З її розумом їй це вдавалось.

А потім прийшли німці.

Спочатку проходили по одному чи по двоє. Хтось в уніформі, хтось так. При їхній появі бар замовкав, але вони компенсували це своєю жвавістю, сміхом, випивкою по колу, непевною ходою, усмішками для Колетт та Аньєс і жменями монет, які недбало жбурляли на шинквас. Інколи вони приводили з собою жінок. Вони завжди були незнайомі – дівчата з міста з хутровими комірами, у нейлонових панчішках та неймовірних платтях, із зачісками, як у кінозірок, і вищипаними бровами, темно-червоними губами та білосніжними зубами – довгими пальцями вони обхоплювали бокали з вином. Жінки з’являлися тільки пізно ввечері. І лише разом із німцями, приїздили на задніх сидіннях їхніх мотоциклів; вони скрикували від захоплення, коли мчали крізь ніч, а вітер тріпав їм волосся. Чотири жінки. Чотири німці. Жінки щоразу були інші, а німці – ті самі.

Вона пише в альбомі своє перше враження про них.

Брудні боші та їхні шльондри. Глянули на мене в моїй сукні, порснули в долоні. Я б їх убила. Дивилась, як вони спостерігають за мною, і відчула себе старою. Страхолюдною. Тільки в одного очі добрі. Дівка, що сиділа поряд із ним, йому набридла, присягаюся. Тупа дешева дівка, намалювала хімічним олівцем стрілки на панчохах. Мені було її майже шкода. А він мені всміхнувся. Довелося прикусити язика, щоб не всміхнутись у відповідь.

Звичайно, у мене немає жодного доказу, що вона писала це про Томаса. У цих зіщулених рядках міг бути зашифрований хто завгодно. Немає опису, нічого такого, що давало б мені привід вважати, що то він. А втім, я чомусь впевнена, що то був саме він. Тільки Томас міг змусити її так почуватись. Тільки Томас міг змусити так почуватись мене.

Усе це є в альбомі. Можна прочитати, якщо хочеш і знаєш, де шукати. Події записані не послідовно. Дати відсутні практично всюди, окрім інформації про її таємні угоди. Але вона була по-своєму педантичною. Вона описувала «Ля Реп» настільки точно, що