Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

– Не знаю, – її очі підозріло зіщулились. – Можливо, у німців. Звідки мені знати, чим ви займаєтесь цілими днями?

То було так близько до правди, що на мить я заклякла, але не видала себе. Я знизала плечима, добре розуміючи, що Ренетт стежить за мною. Я адресувала їй застережний погляд.

Хочеш нас виказати, чи що?

Ренетт повернулась до своєї порції торта. Я ж продовжила спостерігати за матір’ю. Намагалась перегледіти її. Вона в цьому була вправніша за Кассі, її погляд був колючим, мов терен. Аж раптом вона різко підхопилася, потягнувши за собою скатертину й мало не перекинувши тарілки.

– На що ти витріщаєшся? – гримнула на мене мати, проштрикуючи повітря руками. – На що ти дивишся, хай тобі грець? Що ти там бачиш?

Я ще раз знизала плечима.

– Нічого.

– Брешеш! – якийсь пташиний голос, гострий і тонкий, ніби дзьоб дятла. – Ти завжди витріщаєшся на мене. Оглядаєш. На що ти дивишся? Що ти собі задумала, мале стерво?

Я відчувала її страх і нещастя, і від того моє серце сповнилося тріумфу. Вона відвела очі. Я зробила це, подумалось мені. Мені вдалося. Я перемогла.

Мати також це знала. Вона придивлялась до мене ще декілька секунд, та битву було програно. Я усміхнулась тільки їй помітною посмішкою. Її рука ковзнула до скроні – старий знайомий жест безпомічності.

– У мене болить голова, – важко промовила вона. – Я піду ляжу.

– Гарна ідея, – байдуже промовила я.

– Не забудьте помити тарілки, – наказала вона, та це були лише звуки. Вона знала, що програла. – Не смійте складати їх мокрими. Не залишайте…

Тут вона запнулась і півхвилини просиділа мовчки, втупившись у нікуди. Статуя, що застигла на піврусі з напіврозкритим ротом. Кінець фрази застиг між нами на тридцять секунд.

– …тарілок на сушарці на всю ніч, – нарешті договорила вона й пошкандибала коридором, зупинившись тільки, щоб зазирнути до ванної, де вже не було жодної пігулки.

Ми – Кассі, Ренетт і я – обмінялися поглядами.

– Томас наказав зустрітися з ним у «Поганій репутації», – повідомила я іншим. – Сказав, що буде весело.

Кассі пильно на мене поглянув.

– Як ти це зробила? – запитав він.

– Що зробила? – повторила за ним я.

– Ти знаєш, про що я.

Він говорив тихо й квапливо, навіть перелякано. У цю мить він ніби втратив свій авторитет. Тепер я була лідером, тим, кого всі інші визнають головним. Дивно, що хоч я відразу це збагнула, воно не принесло мені ніякої втіхи. Мої думки були зайняті іншим.

Я пропустила його запитання повз вуха.

– Почекаємо, доки вона засне, – вирішила я. – Годину, максимум дві. Потім підемо через поля. Ніхто нас не побачить. Можемо заховатись у провулку й там зачекати на нього.

У Ренетт заблищали очі, але Кассі був більш скептичний.

– Навіщо це? – поцікавився він. – Що ми будемо робити, коли доберемося туди? Нам нічого йому повідомити, і він уже залишив кіножурнали…

Я глипнула на нього.

– Журнали, – огризнулась я. – Це все, про що ти думаєш?

Кассі спохмурнів.

– Він сказав, там буде щось незвичне, – захоплено промовила я. – Невже тобі не цікаво?

– Не дуже. Це може бути небезпечно. Ти ж знаєш, що мати…

– Ти просто боягуз, – сердито бовкнула я.

– Ні!

Насправді він злякався. Я бачила це в очах.

– Боягуз.

– Я просто не бачу сенсу…

– Слабо?

Настала тиша. Кассі раптом благально подивися на Ренетт. Я перехопила його погляд і спробувала перегледіти його. Він витримав мій погляд секунду чи дві та відвернувся.

– Дитячі забавки, – пробурчав він з удаваною байдужістю.

– Таки слабо.

Кассі сердито махнув, що видавало його безпомічність і поразку.

– Ой, ну гаразд, але кажу тобі – це безглузде марнування часу…

Я переможно розреготалась.

6

Кафе «Погана репутація», а для завсідників – «Ля Реп»: дерев’яна підлога, полірована барна стійка, поряд із нею старе піаніно (звісно, нині бракує половини клавіш, а там, де був механізм, тепер тісняться горщики з геранню), ряд пляшок і всюди розвішані на гачках склянки. Вивіску замінила блакитна неонова штука, а ще є музичний та ігрові автомати, а тоді стояло тільки старезне піаніно й декілька столиків, які підсували до стіни, якщо комусь заманулось потанцювати.

Рафаель міг щось заграти, коли в нього був настрій, а хтось із жінок – Колетт Ґодін чи Аньєс Петі – іноді щось співали. Тоді ні в кого не було програвача, а радіо заборонялося, але ввечері це кафе ставало жвавим місцем, і ми інколи чули звідти музику навіть через поля, якщо вітер дув у правильному напрямку. Саме там Жульєн Лекоз програв у карти своє південне пасовисько – подейкували, що краще б він програв свою дружину, та ніхто не зважився б йому таке запропонувати. А ще це місце було другим домом для місцевих п’яничок, які розсідались на терасі, курили та грали в петанк[31] біля східців. Батько Поля частенько туди заходив, викликаючи незадоволення дружини. І хоч я ніколи не бачила його п’яним, повністю тверезим він теж ніколи не був; він розслаблено всміхався перехожим, демонструючи великі пожовтілі зубні протези. Ми ніколи не бували в цьому місці: наче були прив’язані до певної території та вважали деякі місця лише нашими, тоді як інші належали селу й дорослим – зазвичай загадкові й нецікаві місця: церква, пошта, де Мішель Ур’я розкладала кореспонденцію та пліткувала за стійкою, початкова школа, куди ми ходили раніше, і яка тепер була зачинена.

«Погана репутація».

Ми трималися подалі від неї ще й тому, що так наказала мати. Вона люто ненавиділа пиятику, бруд і розпусне життя, а це місце уособлювало для неї всі ці три поняття. Хоч вона й не ходила до церкви, погляди на життя мала майже пуританські – вірила в тяжку працю, чистий дім і ввічливих, добре вихованих дітей. Коли їй доводилось проходити повз це місце, вона на знак протесту опускала голову, перехрещувала шарф на впалих грудях і кривилася, зачувши музику чи регіт зсередини. Дивно, що така жінка – така стримана любителька порядку – стала жертвою наркотичної залежності.

«Я розбита навпіл, – писала вона у своєму щоденнику, – наче годинник. Коли сходить місяць, я стаю сама не своя». Вона