Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

навіть тепер, читаючи через стільки років, я відчуваю клубок у горлі. Шум, музика, дим, пиво, галас від сміху чи п’яного базікання.

Не дивно, що нам не дозволяли наближатись до цього місця. Вона надто соромилась власної причетності до нього, надто страхалась, що ми про щось дізнаємося від завсідників.

У ту ніч, коли ми туди пробрались, нам судилося розчаруватись. Ми ж бо уявляли собі таємне лігво дорослої розпусти. Я очікувала побачити там оголених танцівниць з рубінами в пупках і волоссям до талії. Кассі, який продовжував прикидатись байдужим, подумки бачив там бійців Опору, одягнутих у чорне бойовиків із суворими очима, прихованими нічним камуфляжем. Ренетт уявляла себе – як вона, нарум’янена й напомаджена, з хутровою горжеткою на плечах, попиває мартіні. Але тієї ночі, коли ми дивились усередину крізь замурзані вікна, там наче не було нічого цікавого. Декілька стариганів за столиками, нарди, колода карт, Аньєс у блузці з парашутного шовку, розстібнутій на три ґудзики – обперлась на старе піаніно й співає… Було ще рано. Томас ще не приїхав.

9 травня. Німецький солдат (баварець). 12 пігулок морфію з високим дозуванням за курку, мішечок цукру та шмат бекону.

25 травня. Німецький солдат (з товстою шиєю). 16 пігулок морфію з високим дозуванням за 1 пляшку кальвадосу, мішечок борошна, пачку кави, 6 банок консервації.

Потім останній запис, дата навмисно невизначена.

Вересень. Т. Л. Флакончик з 30 пігулками морфію з високим дозуванням.

Це вперше вона не написала, чим заплатила за пігулки. Можливо, то просто недбалість – почерк ледве можна прочитати, нашкрябано з поспіхом. Чи, може, того разу вона заплатила більше, ніж їй хотілося. Яка ж була ціна? Тридцять пігулок кому завгодно могли здатися неймовірною розкішшю, справжнім багатством. Немає потреби повертатися до «Ля Реп». Більше ніякого обміну з п’яними мармизами типу Жульєна Лекоза. Я підозрюю, вона заплатила високу ціну за спокій, який їй дарували ці тридцять пігулок. Чим же вона заплатила за безхмарне життя? Інформацією? Або чимось іншим?

7

Ми чекали в місці, яке згодом перетворилося на гараж. Тоді ж це був просто смітник, де стояли баки й куди доставляли різні речі – від барил із пивом до інших, заборонених речей. Поза будівлею тягнулася огорожа, яка щезала в заростях бузини й ожини. Задні двері були відчинені – навіть у жовтні стояла задушлива спека, – і яскраво-жовте світло з бару розливалось по землі. Ми сиділи на огорожі, готові в будь-яку мить зіскочити на інший бік, якщо хтось наблизиться, і чекали.

8

Як я й сказала, місце не надто змінилося. Кілька світильників, якісь автомати, більше людей, та загалом це та сама «Погана репутація», ті самі люди, хіба що з іншими зачісками, ті самі обличчя. Якщо піти туди навіть сьогодні, можна уявити давню атмосферу: старі пияки та молоді кавалери з дівчатами, а над усім витає запах пива, тютюнового диму й парфумів.

Я сама ходила туди – ну, коли з’явилася закусочна на колесах. Ми з Полем ховалися в гаражі, точнісінько як ми з Кассі й Ренетт у ніч танців. Звісно, тоді там були машини. Дощило й було холодно. Ожина й бузина пропали, і тепер там були тільки асфальтований майданчик і нова огорожа, за яку ходять закохані та п’янички, яким треба відлити. Ми тоді виглядали Дессанжів, нашого красунчика Люка, але, чекаючи в темряві, дивлячись, як мерехтить відображення нового неонового знака на мокрому асфальті, я знову відчула себе дев’ятирічною та уявила Томаса, який у задній кімнаті одночасно обнімає двох дівиць… Час творить з тобою дивні штуки. У гаражі в два ряди стояли та блистіли мотоцикли.

Була одинадцята година. Раптом я відчула себе так по-дурному – я перехилилась через бетонний паркан, ніби дівчисько, що шпигує за дорослими, поряд зі мною найстаріший у світі дев’ятирічний Поль, а з ним його собака на незмінному мотузяному повідку. Дурні й переможені, два старигані вдивляються з темряви у вікна бару. Навіщо? Із музичного автомата гримить музика, я не впізнаю жодної з пісень. Навіть інструменти сьогодні не такі – електронні штуки, на яких не треба грати руками чи ротом. Голосний і неприємний дівочий сміх. На якусь мить двері прочинились, і ми побачили його – в обох руках по дівці. На ньому був шкіряний піджак, що в паризькій крамниці коштує тисячі зо дві франків чи навіть більше. Дівчата були підмальовані та виглядали дуже молодо у своїх сукнях на тоненьких бретельках. Несподівано мене охопив холодний відчай.

– Поглянь на нас, – я зрозуміла, що волосся в мене мокре, а пальці страшенно задубіли. – Джеймс Бонд і Мата Харі. Пішли додому.

Поль подивився на мене своїй звичним задумливим поглядом. Хтось, може, і не побачив би розуму в його очах, та для мене він був очевидним. Він мовчки взяв мою руку. Його руки були теплі, і я відчувала мозолі на долонях.

– Не здавайся, – промовив він.

Я знизала плечима.

– Нічого в нас тут не вийде, – відповіла я. – Тільки виставимо себе на посміховисько. Погодься, Полю, що нам ніколи не перехитрити Дессанжів, і пора вже втовкмачити це в наші вперті старі голови. Тобто…

– Ну ж бо, Фрамбуаз, – він говорив повільно, і в його голосі бриніло здивування. – Ти ж ніколи не здавалася. Ніколи.

Терпіння. Його терпіння, добре та вперте, якого вистачить на все життя.

– Це було раніше, – не дивлячись йому в очі, промимрила я.

– Ти не так уже й змінилася, Фрамбуаз.

Може, і правда. У мені й досі є щось тверде та не обов’язково хороше. Я інколи його відчуваю – щось на кшталт каменю, затиснутого в кулаку. У мені завжди це було, навіть у дитинстві, щось недоброзичливе, запекле й кмітливе, що дозволяло мені вичікувати, скільки треба, для перемоги… Ніби Стара Мама вселилася в мене того дня й дійшла до самого серця. Викопна риба всередині каменя – я бачила таку на картинці в книжці Ріко про динозаврів – у впертій злобі поїдає сама себе.

– Можливо, я маю змінитися, – стиха промовила я. – Може, потрібно стати іншою.

Гадаю, у ту мить саме так я й думала. Бачите, я ж була втомлена. Втомлена як ніколи. Пройшло два місяці, і ми випробували буквально все. Ми спостерігали за Люком. Намагались його урезонити. Ми вибудовували химерні плани: закласти бомбу під фургон, найняти кілера з Парижа, залізти на Спостережний Пункт і