Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

прибрати його метким пострілом зі снайперської гвинтівки. О так, я ладна була його вбити. Злість мене виснажила, але страх не давав спати вночі, тому вдень я почувалась розбитою і постійно страждала від мігрені. То було більше, ніж просто страх перед викриттям, усе ж таки я була дочкою Мірабель Дартижан. Я мала її характер. Я піклувалась про ресторан, але навіть якщо Дессанжі витиснуть мене з цього бізнесу, навіть якщо всі в Ле-Лавезі перестануть зі мною розмовляти, я це якось переживу. Ні, мій справжній страх, який я приховувала від Поля та в якому ледве зізнавалась сама собі, був значно темніший і складніший. Він ворушився в глибині моєї свідомості так само, як Стара Мама у своєму слизькому ложі, і я молилася, щоб жодна спокуса не змогла витягти його на поверхню.

Я отримала два листи – один від Янніка, а інший був написаний почерком Лори. Перший я читала з усе більшою тривогою. Яннік писав жалісно й улесливо: він переживав погані часи. Лора його не розуміє та постійно використовує його фінансову залежність як зброю проти нього. Вони три роки безуспішно намагаються завагітніти, і вона винить його ще й у цьому. Натякає на розлучення.

Якщо вірити Янніку, альбом моєї матері може все це виправити. Лорі потрібно зайнятися чимось іншим, новим проектом. Її кар’єрі потрібен ривок. Яннік знає, що я не така безсердечна, щоб відмовити…

Я спалила другий лист, не відкриваючи. Можливо, там був опис помешкання Нуазетт і новини з Канади, але зізнання мого племінника здалися мені убогими й бентежними. Я не хотіла знати більше. Нескорені, ми з Полем готувалися до вирішального походу.

То була наша остання надія. Не знаю, на що ми сподівалися, – ми продовжували з чистої впертості. Можливо, мені досі потрібно перемагати, як тоді, в останнє літо в Ле-Лавезі. Можливо, у мені заграв жорсткий відчайдушний дух матері, тому я й опиралася поразці. Якщо я здамся тепер, твердила собі я, її жертва буде марною. Я билася за нас обох, і відчувала, що мати мною пишалася б.

Я й подумати не могла, що Поль виявиться таким безцінним помічником. Стежити за кафе було його ідеєю, і це він знайшов номер телефону Дессанжів на закусочному фургоні. За ці місяці я звикла повністю покладатися на Поля й довіряти його судженням. Ми часто всідалися чатувати разом, із кавником і двома чарками куантро, вкривши ноги ковдрою, бо ночі ставали холодніші. Якось так трапилося, що він став незамінним. Він чистив овочі на вечерю. Приносив дрова й патрав рибу. Хоч відвідувачів у «Малиновому млинці» значно поменшало – я більше не відкривала кафе в будні, і навіть у вихідні присутність фургона відлякувала всіх завсідників, крім найвідданіших, – він все одно приглядав за ним, мив посуд і протирав підлогу. І робив це майже завжди мовчки: це було комфортне мовчання тривалих довірливих стосунків, мовчання дружби.

– Не міняйся, – нарешті сказав він.

Я розвернулася, щоб піти, та він тримав мою руку у своїй, а я не могла вирватися. На його береті й вусах блищали дощові краплі. З кафе гриміла музика.

– Мені здається, я щось знайшов, – промовив Поль.

– Що? – від утоми голос у мене зробився різкий. Усе, чого я зараз хотіла, – це лягти й заснути. – На бога, що тепер?

– Можливо, і нічого, – він вимовляв слова так повільно, що мені хотілося кричати від роздратування. – Чекай тут… Просто хочу… ну, знаєш… дещо перевірити.

– Що, тут? – я перейшла практично на вереск. – Полю, зачекай…

Але він уже пішов, рухаючись до дверей бару зі швидкістю і беззвучністю браконьєра. Ще секунда – і він зник.

– Полю! – зі злістю покликала я. – Полю! Не думаю, що я тебе тут чекатиму! Прокляття, Полю!

Але я чекала. Поки дощ заливався за комірець мого гарного осіннього пальта, просочував моє волосся й холодними доторками дріботів по моїх грудях, у мене було достатньо часу, щоб зрозуміти: ні, не так уже й сильно я змінилася.

9

Коли вони прибули, ми – Кассі, Ренетт і я – чекали вже приблизно годину. Опинившись під «Ля Реп», Кассі більше не вдавав байдужого та жадібно вдивлявся в замацане вікно, відштовхуючи нас при кожній спробі глянути й собі. Мій інтерес був обмежений. Поки Томаса там немає, дивитися ні на що. Але Ренетт була наполегливіша.

– Я хочу подивитись, – нудьгувала вона. – Кассі, падлюко ти така, я хочу подивитись!

– Та нічого там немає, – роздратовано сказала я їй. – Нічого, крім старперів за столиками і двох шльондр із намазюканими губами.

Мені тоді вдалося заглянути лише краєчком ока, та, наскільки пам’ятаю, Аньєс сиділа за піаніно, а Колетт стояла в тісному зеленому кардигані, який розпирали її груди, величезні, мов гарматні ядра. Я й досі пам’ятаю, де хто був: Мартін і Жан-Марі Дюпре грали в карти з Філіппом Ур’я – і, як завжди, намагались його обдурити; Анрі Леметр сидів біля шинкваса зі своїм одвічним вином, накидаючи оком на дівок; Франсуа Рамонден і Артур Лекоз, кузен Жульєна, щось гаряче обговорювали в кутку разом із Жульєном Ланісеном та Августом Трюріаном; а старий Гюстав Бошамп сидів на самоті, насунувши берет на волохаті вуха й затиснувши в зубах люльку. Я всіх їх пам’ятаю. Якщо постараюсь, зможу побачити полотняну кепку Філіппа, що лежить на шинквасі поряд із ним, відчути запах цикорної кави та тютюнового диму – до того часу всі призвичаїлися змішувати дорогоцінний тютюн із листям кульбаби, тож він тхнув горілою зеленню. Ця сцена застигла в моїй голові, як на картині; золотавий відблиск ностальгії перекривається темно-червоним відтінком пожежі. О так, я пам’ятаю. Краще б забула.

Коли вони нарешті з’явились, ми були знервовані й роздратовані, бо вимушені були сидіти зігнутими під стіною, а Ренетт мало не ревла. Кассі заглядав крізь дверний отвір, а ми з Ренетт влаштувалися біля замацаного вікна. Я перша їх почула – далекий гуркіт мотоциклів, що поступово наближався дорогою від Анже, а потім збився на бекання з приглушеними вибухами на ґрунтовому шляху. Гадаю, ми мали б передбачити появу жінок. Якби ми знали, як розшифрувати материн альбом, то очікували б їх побачити, але, попри все, ми були глибоко невинні, тож реальність трохи нас збентежила. Думаю, тому, що коли вони заходили до бару, ми побачили: це звичайні жінки – тісні комбінації, фальшиві перли, одна несе