Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

— Варто, — з розумінням проказав Марко, — і я можу вам презентувати ще кілька пачок. Просто з Лондона. Вони у готелі. Якщо, звісно, не погордуєте.

— Ні… ні! Звісно, ні. Хто ж при здоровому глузді відмовиться від такого щастя? — проказав Шелленберг. — Але я мушу презентувати вам щось у відповідь. Ось такі цигарки, — продовжував він, вказавши на зображення орла і свастики на пачці «Імперіуму», — випускають спеціально для Вермахту, тому про погану якість взагалі не йдеться… Вони просто інші. Як і американці.

Марко у відповідь узяв цигарку, прикурив від запальнички із різьбленою монограмою, простягнутої йому Шелленбергом. Затягнувся димом. Так, якість тютюну справді була непогана.

— Гадаю, у журналістському клубі у Лондоні я теж буду змушений давати певні пояснення моїм колегам, — промовив Марко, — та у мене буде все простіше, пане Шелленберг. Гадаю, коли вони дізнаються, що то ваш презент, у мене їх одразу ж розберуть на сувеніри.

Товариськість, красномовство і доброзичливість Шелленберга тримали Шведів мозок у тонусі. Даремно Корнуелл, угледівши Вальтера на знімку у чорному есесівському мундирі від Х’юго Босса, назвав цю операцію «Полювання на чорного дика». Шелленберг аж ніяк не неповороткий дикий кабан! Він радше хитра лисиця, що з кожним знайде спільну мову.

— Як ви розумієте, — продовжував Шелленберг, — вечерю нам подадуть не раніше, ніж фюрер з’явиться у залі, а це відбудеться ще нескоро… То, може, по склянці бренді чи філіжанці кави? Тут вельми пристойний бренді, чудова кава, пані Макміллан! І непогані фісташкові тістечка… Заради Бога, ні про що не турбуйтеся, Алексе! Ви із вашою чарівною дружиною мої гості!

Швед розвів руками.

— Ми з Елізабет повністю у вашому розпорядженні. Але одне питання, Вальтере, — проказав він, — я не дуже розуміюся на тому, як усе має відбуватися, коли до зали зайде рейхсканцлер. Як нам із дружиною його вітати?

— Так, англійцям гукати «Хайль Гітлер» якось недоречно, — погодився Шелленберг. — Ви не член НСДАП… До того ж ви іноземний журналіст, Алексе, а журналісти мають бути нейтральні. Задля об’єктивності достатньо буде просто підвестися. І ще, друзі мої, — розвів він руками, — дозвольте мені оголосити ще про один чудовий сюрприз. З нами вечерятиме одна цілком несподівана гостя, та усе ж сподіваюся, пані Макміллан, ви будете у захваті від знайомства з нею. Я бачу у вас ту ж стриманість і елегантність в образі, тонке, воістину жіноче відчуття стилю… Я бачу багато спільного у вас із Габріель…

— Габріель? — перепитала Елізабет. — Шанель?

— Так, пані Макміллан. Вона моя добра подруга і я цим страшенно пишаюся! Нас представив торік у Парижі один мій знайомий — ви, Алексе, як журналіст мали 6 чути про нього. Відомий німецький аристократ, барон Гюнтер фон Дінклаге.

— Звісно, я чув про нього. Він був аташе при німецькому посольстві в Парижі.

— Саме так, — підтвердив Шелленберг, — і відтоді мадемуазель Шанель часто буває у Мюнхені. Приїздить, як зізнається сама, за натхненням. Каже, її надихає строгість ліній, аскетичність та монохромність, яку, за її словами, можна знайти тільки тут. Тож, запропонувавши вам зустріч, я подумав, чого 6 не поєднати усі ці чудові події: наше знайомство, вечерю в остерії «Баварія», візит фюрера і приїзд мадемуазель Шанель?

Шелленберг подав знак найближчому офіціанту і зробив гостю та собі замовлення — бренді, каву й тістечка з фісташковим кремом.

— Що вам замовити, пані Макміллан? — поцікавився він в Елізабет. — Тут є чудові коктейлі.

— Гадаю, трохи бренді мені не завадить… правда, любий? — проказала вона, усміхнувшись Маркові.

— Звичайно, люба, — погодився він. — Краще ковток хорошого бренді, ніж уся ця алкогольна мішанина!

— І мені бренді! — почулося за спиною у Лізи. — Багато бренді!

Голос був жіночий, дещо роздратований, з помітним акцентом, що видавав у його власниці француженку.

— Габі! Дорогенька! Бог із вами! — Шелленберг швидко підвівся і в одну секунду опинився біля дивної жінки у чорному, отороченому простим білим мереживом брючному костюмі.

Вона була далеко не юна, але дивовижно вродлива. З тих жінок, яких називають жінками без віку. Чорнява, невисокого зросту, з гострим поглядом темних очей. Короткий жакет не приховував її тонку талію, а широкі брюки підкреслювали тендітність її статури. Єдина прикраса — довга нитка білих перлів на шиї — звисала аж до пояса, припнута до лацкана жакета елегантною брошкою з великою білою перлиною.

— Так то ви мене раді бачити, Вальтере! — продовжувала жінка французькою. — Жахливий натовп на вулиці, недоумкуватий ад’ютант, якісь мерзенні підвали, забиті озброєними до зубів військовими… Мене обшукували кілька разів! — вона підняла вгору тонкого пальчика, наче збиралася штрикнути ним Шелленберга в око. — Вирішили покепкувати наді мною? — уже м’якше проказала несподівана гостя. — Нагадати мою нещасну, затьмарену Великою війною юність?

Шелленберг на мить завмер. Суворо зиркнув на Дітріха фон Глоффа, який стояв ні живий, ні мертвий позаду.

— А ось і вона, панове, ось і вона! — майже урочисто проказав Вальтер, його голос і погляд враз змінився. — Ось і вона, моя прекрасна і талановита Габріель!

— Дорога Габріель, — продовжив він майже єлейним голосом, — моєму ад’ютанту довелося проводити до зали остерії через підвальні приміщення усіх моїх гостей. Ви ж бачите, на вулиці діється цілковите безумство! — додав він тихо. — Прибув фюрер, і то чудово, що ви опинилися в залі остерії швидше за рейхсканцлера.

— А то що, Вальтере? — Шанель демонстративно важко як для своєї граційної статури гепнулася на стільця, запропонованого їй Шелленбергом. — А то що? Мусила 6 залишитися у тому смердючому підвалі, набитому охоронцями гера Гітлера?

Шелленберг театрально закотив очі. Звідки тільки у нього бралося терпіння на цю жінку!

— Благаю, люба, ми ж тут не самі! Говоріть тихіше, — він лагідно взяв її руку у свою. — Я лише хотів сказати, Габі, що рейхсканцлера сьогодні супроводжує чудова фотографиня, і вона єдина, кому дозволено фотографувати в залі остерії. Ну, крім отих кількох мюнхенських писак… Я не хотів втратити можливість закарбувати цю чудову мить нашої зустрічі!

Шанель невдоволено пхикнула.

— Здається, ці мюнхенські журналісти — туман небесний, якщо досі не впізнали мене і жодного разу не попросили дозволу зробити знімки!

— З рейхсканцлером Німеччини важко витримати конкуренцію, — розсміялася Елізабет, — навіть такій відомій жінці, як ви…

— А вам, мила, — трохи зарізкувато проказала Шанель, — вам треба неодмінно побувати у мене в гостях у Парижі. Я не така молода, як видаюся, — продовжила вона, — і добре пам’ятаю ті часи, коли жінки носили на голові не капелюшки, а збите безе! Це було жахливо… А ззаду, отут просто на куприку, — вказала Габріель рукою позад себе, — отакенну подушку, щоб дупця видавалася більшою… Це направду перетворювало жінку