Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

ключі. Три однакові, сріблясті, з подвійними борідками. Такі замки зазвичай не мають «баранчика» із внутрішнього боку. Принаймні той, що він бачив учора в Галиній квартирі, — не мав.

— А, зрозумів! — якнайбадьоріше сказав він, хоч здавалося, що голова зараз репне. — Звісно, знаю! І чого це я гальмую… Ходімо, покажу вам вашу квартиру!

Колись він часто уявляв собі, як зустрічає того, хто помер. Хлопчика з афганського кишлака в долині Капіса. Пацанчика років дванадцяти, не більше. Тоді він міркував, що якби одного разу упізнав його в юрмі афганських підлітків… Чи, може, на котромусь із ринків, де той допомагав батькові… Чи між дітей, що біжать за їхнім броньованим VAB-ом. Він навіть не став би запитувати «як»? Не став би чіплятися до світобудови із запитаннями. Дозволив би їй зберігати свої таємниці в обмін на те, що хлопчик був би живий… І найпекельніший жах Андрюхиного життя став би не більший, ніж страшний сон. Він так чітко уявляв собі ту зустріч, що майже чекав на неї. Майже. Тому що завжди знав — таке неможливе. Цілком, абсолютно, ніяк неможливе!

«Просто схожа», — переконував він себе, а тим часом із жахом чекав, що ось зараз вона впізнає своє подвір’я чи, може, зверне до під’їзду на пів секунди раніше, ніж він скаже: «Нам сюди». Але ні. Гала поводилася як людина, яка вперше опинилася в новому місці, а в її очах не було нічого, крім втоми після тривалої дороги. «Отже, переплутав, — повторював він чимраз бадьоріше. — Якого лисого я веду її у квартиру тієї Гали! Ясно ж — переплутав!»

— І як ви доїхали? — несподівано запитав він.

— Я? — Гала закліпала, наче намагалася впіймати спогад, що вислизав. — Дякую, добре…

— Харитон вас теж зі станції забрав?

Вона наче розгубилася і навіть зупинилась біля входу в під’їзд.

— Зі станції… — чи то відповіла, чи то повторила Гала.

— І ви теж маєте стосунок до поліції?

— Чому? — вона вп’ялася в нього своїми очиськами.

— Просто подумав, якщо вас привіз Харитон… Він же начальник слідчого управління. Обласного.

— Так? — здивувалася вона. — А сказав, водієм працює. У селищній адміністрації…

— Справді? Він той іще жартун…

«Просто дуже схожа дівчина в жовтому пальті, — казав собі він. — Моторошна схожість, звісно… Але не більше. Чорт, та я ж особисто закривав їй очі! І вона була не тепліша за лавку в тому клятому «уазику»»!

Коли Андрій вибіг на третій поверх, то практично переконав себе, що ключ не підійде. Тому що жодного стосунку ця дівчина до квартири покійної тезки мати не може. Він тому й привів її сюди — переконатися. Зараз ключ намертво ввіпреться борозенками в чужі виступи замка, які йому не підходять, він вибачиться і скаже Галі, що переплутав адресу.

І вперше в житті буде радий почуватися цілковитим телепнем. Андрій обережно вставив ключ у шпарину і спробував провернути, готуючись відчути опір механізму, що не бажає коритися.

Але замок діловито клацнув, ключ провернувся легко, ніби сам по собі, і двері відімкнулися.

Реальність звалилася на Андрія стотонним вантажем. Його мозок панічно шукав бодай якесь пояснення тому, що відбувається, і, здається, ні на що інше просто не лишилося енергії.

— Прошу, — втомлено сказав він, відчиняючи перед Галою двері.

Вона ввійшла і мерзлякувато зіщулилася.

— Так холодно…

— Вікно було відчинене… Але батареї працюють…

Він говорив, а сам думав про інше: про те, що в шафі її чекає ще одне лимонно-жовте пальто.

— Та буде світло… — сказала Гала і клацнула вимикачем у темному коридорі.

Усе було інакше, ніж минулого разу. Ні Надиних світлин, ні іграшок, ні дитячих каструльок у кухні. Звичайна нежила квартира. Безлика й безлюдна. Мертві меблі. Стосик випраної постільної білизни на дивані. Він відчинив шафу, очікуючи побачити пальто, і втупився у пусті вішаки.

— Щось не так? — запитала вона.

— Ні, все нормально… Перевіряю, щоб… Щоб чисто скрізь… Давайте ваше пальто.

Він допоміг їй роздягнутися, не перестаючи стріляти очима по кімнаті. «Хтось усе прибрав, — думав він. — Часу було достатньо, питання лише — навіщо». Його обпалила якась думка, й Андрій кинувся до дивана. Ривком відсунув його. Уся стіна вкрита була малюнками, виконаними олівцем.

— Слава Богу, — видихнув він, адже ще секунду тому відчуття, що він звихнувся, було дуже сильне. І якби малюнки теж кудись випарувалися…

— Що «слава Богу»? — не второпала Гала.

— Слава Богу, що хоч решту поприбирали! А тут, на жаль, тільки шпалери переклеювати…

— Як чарівно! — всміхнулася вона, зазирнувши йому через плече. — Якби в мене були діти, я б теж дозволяла. Особливо, якщо в таємній місцині. І не видно, і дитині радість.

— А у вас немає?

Вона всміхнулася.

— Це ще попереду.

— Вибачте…

— Не вибачайтеся… І дякую, що так усім переймаєтеся.

— Ой, а можна я… Можна вас сфотографувати? Ну, на новому місці. Надішлю Харитону Еребовичу, відзвітую, так би мовити.

Вона спохмурніла:

— Водієві?

— Я ж казав, він так жартує… Одне слово, якщо ви не заперечуєте… Ну, типу щаслива господиня у прибраному помешканні, га?

Він сфотографував і піймав себе на думці, що очікує побачити на дисплеї чортзна-що. Синюшний труп або чорну пляму на половину світлини. Або, може, порожню кімнату.

Але на світлині до нього всміхалася звичайна дівчина, в якої, між іншим, на шиї не було й сліду від моторошних ран, що вона завдала їх собі металевою ручкою вчора вранці…

Розділ 30

Струс

— Алло! — на бігу викрикнув Андрій. — Віталік, вам уже геть нема чого робити?! Що збіса відбувається!

І подумав, що якби Субота був поруч, він зламав би дільничному щелепу. Це щонайменше.

— Шо таке? — здивувався той. — Шо случилося?

— Случилося! Що за цирк із Галиною квартирою? Хто ця дівка? У чому ви намагаєтеся мене переконати?

— Стоп-стоп-стоп… Яка ще дівка?

Андрій перейшов на крок і глибоко вдихнув. Лють шуміла у вухах і заступила світло. Це був саме той стан, під час якого ставалися провали.

— Гала, яка вчора наклала на себе руки!

— Хто наклав руки?

— Гала!!! — гарикнув він. — Ти знущаєшся з мене? Та, що вистрибнула з балкона нам на авто!

— Ти там, по ходу, сам із балкона стрибнув! Можеш по-нормальному говорити?

Андрій заскреготів зубами.

— То ти не в курсі, хто попрацював із її квартирою?

— Дупля не відбиваю, шо за тєма!

— Добре… — вже спокійніше мовив Андрій. — Зайдемо з іншого боку. Ім’я Приходько Галина Вікторівна тобі про щось говорить?

— Вопше ні про шо!

— Приїхали. А як тоді звали маму зниклої дитини?

— Охрініти, в нього тепер уже дитина зникла! Андрюха, остановись, короче! Я за тобою не вспіваю! Ти там синячиш чи шо? — і Субота голосно заіржав у слухавку.

— Віталік! — Андрій зупинився, не знаючи, як реагувати. — Ми з тобою про що сьогодні говорили? Нащо я до Науменка ходив? Нахріна я взагалі лишився?

— Ну, типу, командіровка, то й лишився. Папік тебе банькою приманив… Так, кстаті, норм програма