Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

— сріблилися. В темному зелено-синьому небі, схожому на сланець, холодно блищали зорі, нагадуючи уламки льоду. Вся ця лісиста й мало заселена місцина заклякла від лютого морозу. Чорні порожнечі між стовбурами дерев виглядали, як безмежні чорні печери скандинавського пекла, у котрому було страшенно холодно. Навіть прямокутна кам’яна вежа церкви була повернена на північ, як язичницькі храми, і трохи нагадувала варварську вежу, побудовану на скелі на побережжі Ісландії. Для дослідження кладовища це була не найвдаліша ніч. Та, з іншого боку, його все ж варто було оглянути.

Кладовище було розташоване на пагорбі, що нагадував плече, над попелястими пустками лісу, і було заросле зеленим дереном, котрий у зоряному світлі виглядав сріблястим. Більшість могил лежала на схилі, а стежка, що вела до церкви, була стрімка, наче сходи. На вершині пагорба, у найбільш видному місці, стояв пам’ятник, котрий і прославив цю околицю. Він контрастував з іншими невиразними могилами. Його автором був один із найвідоміших скульпторів сучасної Европи; та слава митця зблідла у блиску слави того, чий образ він відтворив. Зоряне світло ніби тонким срібним олівцем змальовувало масивну металеву постать солдата, котрий лежав, склавши сильні руки у вічній молитві, а велика голова спочивала на зброї. На достойному обличчі була борода, точніше, бакенбарди у старому важкуватому стилі полковників. Мундир із декількома простими деталями, був сучасною військовою формою. Праворуч лежала шпага з відламаним гострим кінцем, ліворуч — Біблія. У сонячні літні дні сюди в переповнених екіпажах приїздили американці й довколишні мешканці, котрі цікавилися культурою, щоб подивитися на цей пам’ятник. Та навіть у такі дні вони відчували смуток цієї лісистої місцини й мовчазної церкви. В цю морозну темну ніч посеред зими можна сподіватися, що тут нікого не буде. Проте в тиші закляклого лісу заскрипіла хвіртка і дві тьмяні постаті в чорному почали підніматися стежкою до могили.

У слабкому зоряному світлі було лише видно, що обоє одягнені в чорне, один з них височезний, а інший (можливо, через контраст) — приголомшливо-низький. Вони підійшли до пам’ятника відомого героя й упродовж кількох хвилин роздивлялися його. Поблизу нікого не було, принаймні живого, і хвороблива уява могла би підкинути сумнів, чи несподівані гості насправді живі. В будь-якому разі початок їхньої розмови виглядав доволі дивно. Після короткої мовчанки низький чоловік промовив до іншого:

— Де розумна людина ховає камінець?

Високий чоловік тихо відповів:

— На березі.

Низький кивнув головою і після павзи продовжив:

— А де розумна людина ховає листок?

Високий відповів:

— У лісі.

Вони знову помовчали, й тоді високий чоловік продовжив:

— Ви хочете сказати, що коли розумному чоловікові треба було сховати діямант, то він сховав його серед фальшивих прикрас?

— Ні, ні, — сміючись відповів низький співрозмовник, — минуле залишимо в минулому.

Він кілька секунд потупотів змерзлими ногами й продовжував:

— Я взагалі думав не про це, а про дещо інше. Про щось доволі дивне. Ви б не могли запалити сірник?

Велетень понишпорив у кишені, і через мить сірник загорівся, а його вогник золотисто освітив пласку частину монументу. На ній були вирізані чорні літери. Ці слова шанобливо читали натовпи американців:

На священну пам’ять Генерала Сера Артура Сент-Клера, Героя і Мученика, котрий завжди перемагав своїх ворогів і завжди шкодував їх, і котрі врешті віроломно зрадили його. Нехай Господь, у котрого він вірив, винагородить його і відімстить за нього.

Сірник обпік високому пальці, почорнів і впав. Велетень хотів запалити ще один, та його низькорослий приятель зупинив його:

— Все гаразд, друзяко. Я побачив усе, що хотів. Точніше, я не побачив того, чого не хотів побачити. А тепер ми повинні пройти півтора милі до найближчого готелю, і там я спробую вам про все розповісти. Бачать небеса: коли маєш намір розповідати таку історію, найкраще вмоститися біля каміна з кухлем елю.

Вони зійшли вниз звивистою стежкою, зачинили іржаву хвіртку і, притупуючи, попрямували замерзлою лісовою дорогою. Пройшли майже чверть милі, низький знову відізвався:

— Розумна людина ховає камінець на березі. Та що їй робити, коли берега немає? Ви щось знаєте про невдачу, котра спіткала великого Сент-Клера?

— Я нічого не знаю про англійських генералів, отче Бравн, — сміючись, відповів Фламбо, — але трохи знайомий з англійськими поліцейськими. Знаю тільки, скільки часу ви змарнували, тягнучи мене за собою по всіх знаних місцях, котрі якось пов’язані з цим героєм, ким би він не був. Можна подумати, що його похоронили в шістьох різних місцях. Я бачив пам’ятник генералу Сент-Клеру в Вестмінстерському абатстві. На набережній бачив постамент генералові Сент-Клеру на коні. Бачив погруддя генерала Сент-Клера на вулиці, де він народився, і на іншій вулиці, де він жив; а ось тепер ви притягнули мене на це сільське кладовище. Ця надзвичайна особа починає мені набридати, особливо тому, що я до ладу не знаю, хто він. Що ви вишукуєте поміж цих могил і пам’ятників?

— Шукаю лише одне слово, — сказав отець Бравн. — А цього слова тут немає.

— Ну, що ж, може, ви все-таки щось розповісте? — запитав Фламбо.

— Я змушений розділити свою розповідь на дві частини, — коментував священик. — Перша частина — це те, що знають усі, друга — те, що знаю лише я. Першу частину, котру знає кожен, можна викласти коротко й зрозуміло. Та вона повністю помилкова.

— Гаразд, — весело сказав Фламбо. — Давайте розпочнемо з того, що знають усі, тобто з неправди.

— Можливо, це не цілковита брехня, але й правдивого в цій історії мало, — продовжував отець Бравн. — Отож офіційна версія виглядає так: усім відомо, що Артур Сент-Клер був великим та успішним англійським генералом. Усі також знають, що після успішних, хоча й обережних кампаній в Африці й Індії його призначили командувачем військ, котрі воювали проти Бразилії, коли великий бразилійський патріот Олів’є поставив свій ультиматум. Відомо також, що Сент-Клер з невеликим військом атакував Олів’є, у котрого було набагато більше військо, і після героїчного протистояння його взяли в полон. Також усі знають, що після того, як генерала взяли в полон, його знайшли повішеним на дереві. Це викликало здивування відразу всього цивілізованого людства. Коли бразилійські війська відступили, Сент-Клера знайшли в зашморгу, а на шиї у нього висіла зламана шпага.

— І ця популярна історія неправдива? — натякнув Фламбо.

— Ні, — спокійно відповів його приятель, — вся ця історія правдива.

— Мені видається, ви розповіли доволі багато, — сказав Фламбо. — Та якщо все це правда, то в чому полягає таємниця?

Вони минули багато сотень сірих, примароподібних дерев, перш ніж низенький священик відповів. Він задумливо покусував палець і врешті сказав:

— Таємниця полягає