Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

Величезна симфонія може бути поділена на чотири частини.

Перша частина: Від «Світанку» до «Юності» — це відкриття музики, народжене у стражданнях, яке приносить завдяки чудовому дядечку Готтфріду втіху.

Друга частина: «Бунт», де Жан-Крістоф підіймається проти раболіпності провінційного німецького середовища. Скомпрометувавши себе у бійці між селянами і солдатами вбивством офіцера, він тікає до Франції.

Третя частина: «Ярмарок на площі», сувора картина довоєнного Парижа, суворість, на жаль, найчастіше виправдана, Парижа бульварного, легковажного, де, однак, Жан-Крістоф знаходить друга, Олів’є Жанена — проекція авторської особистості. (Справді, Ромен Роллан, як і багато хто з письменників, ніби роздвоївся: його сила породила Жан-Крістофа, а його французька витонченість — Олів’є).

Четверта частина: Олів’є одружився, але його шлюб виявився нещасливим («Друзі»). Він помирає під час бунту; Крістоф, який вдарив поліцейського, змушений тікати до Швейцарії. Там він віддається злочинному коханню, яке приводить його ледве не до самогубства, але на самотині, серед гір, він знову знаходить мужність і спроможність творити. Він пройшов через «неопалиму купину», він почув голос Бога, він врятований.

Чому ж вабила, більше ніж будь-яка інша, ця книга нас, молодих людей, котрим у 1906 році було по двадцять років? Передусім, як і при читанні всіх романів виховання почуттів («Утрачені ілюзії», «Вільгельм Мейстер», «Червоне і чорне»), було щастям знайти у цих перших зіткненнях дитини і юнака з життям наші власні тривоги, надії, мрії. Потім філософія, життєві правила, дуже прості, які виголошував простодушний і чудовий дядечко Готтфрід. «Дорожи кожним днем, що здіймається. Не думай про те, що буде через рік, через десять років Думай про сьогоднішній день. Кинь усі свої теорії. Бачиш-но, усі теорії — навіть найдоброчесніші — все одно погані і дурні, бо чинять зло… Дорожи кожним днем, навіть коли він сірий і сумний, як нині. Не тривожся. Поглянь-но. Тепер зима. Усе спить. Але щедра земля прокинеться… Чекай. Коли ти сам добрий, усе буде гаразд. Коли ж ти слабкий, коли тобі не поталанило, все одно будь щасливий. Отже, більше зробити ти не можеш. Так навіщо ж бажати більшого? Навіщо побиватися, що не можеш більшого? Треба робити те, що можеш… Als ich kann[176]. Герой — це той, хто робить, що може. А інші не роблять».

Сам Ромен Роллан за дуже складних обставин зробив усе, що міг, він і в нас вселяв мужність намагатися робити все, що в наших силах. Ми були вдячні йому за це.

І ще, у цій книзі звучала музика. Це був час, коли я щонеділі приїздив з провінції у Париж, щоб піти на концерт, де симфонія Бетховена, як велика ріка, уносила мене в далечінь, де анданте П’ятої симфонії ласкавою прохолодою обвіювало стомлене чоло. У «Жан-Крістофі» ми якоюсь мірою були свідками народження музики. «Уся книжка, — говорить Ален, — музичний епічний рух, який плине у тому ж руслі, що й час. Навіть повільне адажіо не жде, воно захоплює нас, і тим краще почувається невблаганність закону у цьому величному русі, позбавленому і палкості, і слабкості. Душа музики і є той закон часу, якому підкорені останні, і ще значніші, початкові акорди творіння. Тепер я починаю розуміти, чому Жан-Крістоф не любить Брамса»[177]. Так, і тепер зрозуміло, чому я теж не люблю Брамса. І чому Крістоф ніколи надовго не розпинає намету кохання. Він закохується то в одну, то в іншу, але вони не надовго лишають слід у його серці. Таким є рух і самої музики». Але сильніше зворушила мене у «Жан-Крістофі» інша історія кохання, історія Олів’є, друга Крістофа; Олів’є, такий же справжній француз, як Крістоф німець, одружився з Жакліною. Вони кохали одне одного, вони удвох були цілим Всесвітом, непідвладним жодним законам, любовним хаосом… Спочатку Жакліна намагалася розділити з чоловіком не тільки радощі, а й його турботи. Найсумніше те, що Жакліна, яку кохання спочатку підносить, знову повертається в Париж «ярмарку на площі». Крістоф ненавидить цю Францію в карикатурі, еротичну літературу, залаштункову балаканину і альковно-літературні плітки. Його ранить твердження, що французька музика вища за німецьку. Він іде слухати «їхню» нову музику. Це епоха Дебюссі.

«Йому здавалося, що все тут потопає у півмороку. Створювалось враження якогось сірого тла, на якому лінії розпливалися, зникали, місцями знову виступали і знову стиралися… Назви творів змінювались, ішлося то про весну, то про південь, про кохання, про радощі життя. Але музика не змінювалася: вона лишалась одноманітно м’якою, блідою, притишеною, анемічною, в’ялою. У той час у Франції серед витончених аматорів була мода на шепіт у музиці». Відомі французькі критики приймали лише «чисту» музику, лишаючи решту черні. Отже, уся експресивна і дескриптивна музика була оголошена «не чистою».

«У кожному французі сидить Робесп’єр. Французу завжди потрібно когось або щось обезголовити в ім’я ідеалу чистоти».

У відповідь на обвинувальну промову Крістофа проти «ярмарку на площі» Олів’є захищає Францію: «Ти бачиш лише тіні і відблиски світла, але не бачиш внутрішнього світла нашої вікодавньої душі». Як можна дозволити собі чорнити такий народ, котрий от уже понад десять століть творить і діє, народ, який породив цілий світ за своїм образом і подобою, — він створив готичне мистецтво, він звеличив розум у класицизмі. Народ, який двадцять разів витримував випробування вогнем і лише загартовувався у них, народ, який, перемагаючи смерть, двадцять разів воскресав. «Усі твої співвітчизники, коли приїздять у Францію, не бачать нічого, крім паразитів, які підточують її, авантюристів від літератури, від політики, від фінансів, з їхніми постачальниками, клієнтами і повіями, і вони судять про Францію за цими негідниками, які пожирають її». Коли Ромен Роллан говорив «кращі з нас» про тих, хто зберігав повагу до мистецтва і до життя, ми, молоді люди його часу, думали про нього.

«Над сутичкою»

Стефан Цвейг[178] писав якось Ромену Роллану: «Як добре влаштовується все у Вашому житті! Слава прийшла до Вас дуже пізно, але саме тоді, коли Ваш авторитет був необхідним у сутичці. Подумайте тільки: коли б під час війни 1914 року ніхто не прислухався до Вашого голосу… Ніщо не було випадковим і все — необхідним: Мальвіда фон Мейзенбуг[179], Толстой, соціалізм, музика, велика війна, Ваші страждання, щоб, зробити Вас таким, яким Ви стали… Ваше життя — одне з тих рідкісних життів, події якого роблять його схожим з мистецьким твором, — звивистий шлях, що веде до невідомої мети. Ця мета і стала, як на мене, моральним