Ретта Кім - Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім

— Ти як? — стурбовано запитав хлопець, оглядаючи мою руку.

— Дрібниці. Заживе, — промовила я. — Сам то як? Костюм тобі добряче зіпсували… як він до обличчя добрався? — я обережно торкнулася щоки, на якій красувався довгий і досить глибокий поріз. — А якщо шрам залишиться?

— То ти мене розлюбиш? — усміхнувся Алекс.

— Ідіот… — я полегшено зітхнула і прикрила очі. — Їдьмо додому й нехай цей божевільний день закінчиться.

У куточках підсвідомості билася тривога. Чомусь цей напад здавався вкрай дивним. Вони могли використати пістолет, або напасти в більшій кількості… занадто дивно…

Думки перервали близнюки, що вибігли до нас.

— Як ви? — стурбовано запитав Ноель, оглядаючи два мертвих тіла й наші рани.

— Живі і впорались ще з двома пішаками, — відповіла я. - Потрібно це прибрати. Швидко.

— Зараз приберемо... На Томсона теж спробували напасти, та йому вдалося відбити атаку. Але це виглядало якось… — Ноель задумався.

— Мляво. Намагалися відвернути від чогось увагу, — закінчила замість нього я. — Аж голова від цього всього розболілась. Ми можемо повернутися додому? Нам немає що тут робити в такому вигляді.

— Пішаків прибрали, а на слід змовників так і не вийшли, — невдоволено промовив Джейкоб. — Ми мусимо бути тут, щоб всі розійшлися спокійно. А ви їдьте. І посидьте вдома до завтра задля безпеки.

— Алексе, любий! — почувся крик Сандри і вона швидко, наскільки дозволяли підбори, підбігла до хлопця. — З тобою все гаразд? — перелякано запитала вона.

— Якщо не припиниш кричати — він оглухне, — роздратовано кинула я і встала перед Алексом. — Один поріз. Жити буде. Про нього попіклуються, — з кожною фразою обличчя дівчини кривилося все більше. — Думаю, цієї інформації тобі вистачить. Ходімо, Алексе.

Я взяла його за руку й попрямувала до машини.

— Приїдемо додому, вип’ю таблетку. А то головний біль щось зовсім не стихає, — втомлено промовила я, сідаючи в машину.

Вистачило мені прикрити очі, як навалилася страшенна втома і, навіть, запаморочилася голова. Я різко розплющила очі. Ні, схоже, здалося. Голова не паморочилась, та втома нікуди не ділася. Потрібно відпочити…

Додому ми доїхали мовчки. Алекс думав про щось своє, а я… ні про що не думала. Мені все більше хотілось спати.

Вийшли з машини. Зайшли в ліфт. Вийшли з ліфта. Відчинили двері квартири.

— Іс, ти нормально себе почуваєш? — схвильовано запитав Алекс. — Ти зблідла.

— Я… — у голові панував хаос, що заважав думати, а з носа раптом пішла кров. — Алексе… — я підняла очі на хлопця, відмічаючи, що мені почало двоїтися в очах. — Схоже, на ножі щось було… — прохрипіла я і відчула, як падаю.

У голові різко запаморочилось і наступної миті я провалилася в темряву…

***

Мені важлива ваша підтримка! Дякую, що ви зі мною :)

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно