Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

class="book">— Кудись їдеш? — звела на мене задумливі очі.

— Еге.

— Не барися, — попросила за звичкою.

З важким серцем поспішав на зустріч із Сергієм Антоновичем. Не давав супокою викрадений образок.

У неділю наше місто люднішало: мешканці чимчикували на ринок, у магазини, інші поверталися з покупками, а молодь прошкувала до річки, бо день випав гарячий і сонце щедро дарувало тепло, мовби прагнуло надовго зігріти землю перед осінньою сльотою. І все ж відчувалося, що літо на схилі, хоч не булоще ніяких ознак, тільки щоранку повітря ставало холодно-прозорішим, наче старанно вимита шибка.

Я спочатку взяв з архіву справу Мошняка й аж тоді зайшов до Великошича. Ретельно поголений, свіжий та бадьорий, він сидів за столом у білій сорочці з короткими рукавами. На його зволоженому волоссі виднілися сліди гребінця, і я дійшов висновку, що він недавно встав.

— У тебе вигляд, ніби хильнув гранчак оцту, — зауважив, оглядаючи мене.

Я промовчав, кладучи перед ним справу.

— Це Кедровський вказав на неї, — пояснив. — Нерозкрите вбивство.

— Зараз перегляну, — Великошич розгорнув її і заглибився у читання.

Мені не сиділось, і я походжав по кабінету: од вікна й до дверей, поглядаючи на слідчого, що з пісним обличчям перегортав сторінки, швидко схоплюючи суть справи. У прокуратурі і відділі панувала тиша, лише долинала, приглушена стінами, далека і невиразна розмова чергового по телефону. А я міряв кроками підлогу.

Великошич підняв голову, закриваючи папку.

— А де образок?

— Про нього потім, — неприємне вирішив доповісти пізніше.

— Ти сідай, не мигти перед очима. Що, Кедровський підсунув зовсім непідходящу справу?

— Навпаки, ви як у воду дивились, говорячи про нерозкриті вбивства, — опустився перед ним на стілець і схвильовано продовжив: — Так от, мати Карпаня розповіла, що дала синові образок Ісуса Христа, якому він у дитинстві вибрав очі, щоб бозя не бачив, як братиме хліб із мисника.

— І цей образок виявився у цій справі, — сказав Сергій Антонович, скориставшись з моєї паузи.

— Він. Я спочатку навідався до дружини Мошняка, але вона ніколи і ні в кого його не бачила, — відвів очі від слідчого.

— Далі, Арсене, — суворо попросив Сергій Антонович, що свідчило про його глибоку зацікавленість.

— Потім поїхав у Березівку до матері Карпаня. Вона впізнала образок, — перевів подих. — Зустрів Горжія, комбайнера, і раптом він каже, що років десять-дванадцять тому об'явилася у Замриків молода родичка і що в них підвал під будинком, як хата, — я затнувся, помітивши усмішку Сергія Антоновича.

— Ну-ну, — підохотив мене.

— Сергію Антоновичу, у мене… вкрали образок.

Слідчий звівся і ошелешеним поглядом втупивсяна мене. Я не посмів глянути на нього. Він поволі, важко сів за стіл.

— Давай по порядку, — повторив сухо.

— З відділу я поїхав до Мошняк, — почав пригнічено.

— Їй не казав, що збираєшся у Березівку? — перебив.

— Ні.

— Від Мошняк одразу в село?

— Заскочив додому.

— А вдома?

— Надворі мати варила варення і Василь рихтував бляху на покриття.

— До хати не заходив? — насуплено зиркав на мене.

— Ні.

Великошич із задоволенням, як мені здалося, потер перенісся.

— Коли і за яких обставин зник образок?

— Позавчора, о дванадцятій годині. Мені подзвонила Оля, і ми поїхали на пляж. Коли роздягався, він випав з кишені, й Оля побачила його, ще й сказала, що в Ісуса борода, як у її батька.

— Придиба не носить бороди, — відзначив капітан.

— Колись носив і колись кушнірив, — сказав, щоб хоч на мить відвернути увагу Великошича та пом'якшити свою провину.

— Кушнірив? — звів здивовано брови.

— Еге, вичиняв шкіри, шив шапки із собачого хутра, — охоче пояснив. — Балюк переживав, щоб через це я… Ну, з Олею…

— Дурниці, — відрубав Сергій Антонович. — Робота — є робота. Що далі?

— Я поклав його в кишеню. Потім купались, загоряли, знову купались і перепливли на другий берег.

— Де ви розташувались?

— За кущами шипшини, неподалік березового гаю… Ну от, одягнувся, руку в кишеню — а його нема.

— Сліди?

— На піску, воронками, в гай.

— Чому не викликав провідника з собакою? — запитував офіційним тоном.

— Я ж у відпустці, без дозволу на розслідування.

— Гаразд, воно, може, й на краще, — задумливо забарабанив пальцями по столу. — Ти розумієш, як обернулася справа?

Я кивнув.

— Тепер пильнуй. Спритник знає, що ти у відпустці і на свій розсуд провадиш розслідування. Тому й знахабнів. На цьому він і засиплеться.

— Він місцевий, я впевнений.

Великошпч довго й уважно дивився на мене, ніби збиразея із думками чи не наважувався щось сказати.

— Значить, Шепета відпадає? — запитав.

— Нібито, — здвигнув я плечима, визнаючи поразку.

Ще одна моя версія не витримала перевірки фактами.

— І не вплутуй до справи Замрику. Мертві не воскресають. От чого Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій, а робота в протилежному кінці міста? Куди він ішов?

— Часом не до нас, у райвідділ? — висловив здогад.

Великошич підійшов до плану міста.

— Сергію Антоновичу, чому вас зацікавили нерозкриті вбивства?

— Теорія ймовірності. Припустив, що хтось убив з метою грабунку трьох військових. Злочин не розкрили, і він упевнився в своїх здібностях. То чому б йому ще когось не порішити? — ляснув долонею по папці. — І ось наклав життям Мошняк.

— Але нема доказів, — заперечив.

— Знайдемо, — впевнено сказав слідчий, — якщо підтвердиться моя підозра.

— Що, хтось із тих, з ким я розмовляв?..

— Пробач, Арсене, але зараз не скажу.