Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

class="book">Його відмова була нежданою для мене. Великошич завше розгортав переді мною свої версії, щоб я міг знайти в них уразливі місця.

— Ти не приндься. Так треба.

Невже він підозрював Олю?! Що вона заздалегідь домовилася з кимось і заманила мене на пляж? Але ж вона нічого не відала про розслідування! Нічого! Ні, це безглуздя.

— Пильнуй, Арсене, — застеріг Сергій Антонович. — Ворог почне діяти рішуче.

— Чим же обернеться викрадення образка?

— Важко передбачити. А що за жінка Мошняк?

— Екстравагантна дама. В кімнаті — наче в дореволюційного чиновника середньої руки.

— Дивно: вона ж з бідних селян.

— Отож-бо. І такі смаки… Що ж мені робити?

— Ти у відпустці, займайся ремонтом, — порадив. Звісно: навмисне давав мені перепочинок, щобперебрати розслідування на себе.

— Коли щось трапиться, сповіщай відразу, не зволікай, — попередив. — Людська пам'ять має одну властивість: неждано-негадано виринають у ній давно забуті події, вчинки. А ти збудив пам'ять у багатьох.

Я згадав про листа, якого отримав.

— У батька був золотий годинник з дарчим написом від комдива за фінську кампанію, — сказав.

— Цікава деталь. Може, знадобиться. Звідкіля взнав?

— Куртій написав.

— От бачиш. Справи я сам віднесу в архів, — поплескав по папках.

Великошич тактовно натякнув, що час мені йти. Я полишив кабінет з гірким відчуттям, що десь припустився помилки, чогось не помітив украй важливого, яке знаходилось поруч. Інакше чим пояснити поведінку слідчого? Я зустрічався з людьми, розпитував їх, а Великошичу тільки переповідав почуте, але він із скупих моїх розповідей видобув значний факт чи побічний доказ, який збирався перевірити. Він, а не я. Мене охоплювало болюче почуття неспроможності, і я не міг його позбутися так швидко, як минулого разу. Надто категорично слідчий не бажав поділитися своїми думками. Провідна нитка — гроші та коштовності — для мене обірвалась.

— Я випив склянку газованої води з лимонним сиропом. Дивлячись, як кіоскерка відраховувала здачу, згадав, що саме тут колись працювала Копійочка, дружина Мошняка. Тепер за прилавком стояла молода дівчина в білосніжному халаті й косинці, — мов шматочок льоду з теплими сірими очима.

Звернув у свій провулок. Прогін старого паркану, темно-брудний, знебарвлений негодами і довголіттям, відразу впадав у вічі. Під хатою на лавці сидів чоловік у чорному костюмі й голубуватому капроновому капелюсі, при краватці. Невже Куртій?! Але Дмитро Семенович більший, навіть огрядний… А-а, Горжій, комбайнер із Березівки. Він помітив мене й рушив навстріч, посміхаючись.

— Уже збирався йти, — кивнув на розчинене вікно, де в глибині кімнати виднілася матір, — але Віра Матвіївна притримали. Виявилось, що ми давні знайомі, ще з Березівки.

Подивувався його строгому вбранню за такої спеки, не інакше, як мали обрати в президію вельми представницьких зборів. Горжій дістав хустинку й витер чоло, покрутив головою, щоб трохи послабити затягнену краватку.

— Ходімо до хати, — запросив його, здогадуючись, що завітав неспроста.

— Там автобус біля райкому жде. Колгосп організував фотографування передовиків на Дошку пошани, — комбайнер узяв мене за лікоть і стишено сказав: — Ох і новину я вам приніс! Не повірите!

А в мене майнуло в голові: Северина Замрику бачив! Таки вислідив!

— Слухаю вас, Денисе Юхимовичу, — стримував нетерпіння.

— Ні, не повірите. Я, коли вгледів, ледве не закричав од радості. Зопалу метнувся до дверей, — Горжій, махнувши рукою, розв'язав вузол і скинув краватку, сховав її до кишені.

Фу-у! Ніби зашморг зняв. Не люблю… Да, дивлюсь — вони…

— Хто вони? — ввірвався у мене терпець. — Замрика і та сестра?

Комбайнер здивовано витріщився на мене.

— Кульчики, — прошепотів змовницьки. — Кульчики з торби, що в Житомирі… Пам'ятаєте, я розповідав?

— У вигляді соняшників? Де? В кого? — запитав сторопіло.

— У якоїсь жінки на фотографії. Лежить у касирки під склом. Як побачив!..

— А ви впевнені? — не вірилось мені в удачу.

— Заплющу очі, — Горжій заплющився демонструючи, — і вони ось переді мною: пелюстки жовті, із золота, а в кружечку замість насіння — сяючі камінчики… Я їх повік не забуду. Га? — і запитливо втупився у мене блискучими очима.

— Ви не помиляєтесь?

— Вони, повірте мені, — підтвердив гаряче, — у фотографії Будинку побуту.

— Спасибі, Денисе Юхимовичу, — міцно потис йому правицю.

— Чого там, — зніяковів. — Ви ж просили, коли що згадаю. От я… Пішов. Коли б хлопці не поїхали без мене. І ще пивком треба причаститись, — лукаво підморгнув і попростував до хвіртки.

Передусім — перевірити, встановити особу тієї жінки і чиї кульчики, як потрапили до неї. І якщо… Признатись, я вже боявся наврочити щасливий випадок. Тому притлумив передчасне сподівання на успіх. Повернувся і теж пішов до хвіртки.

— Арсене! — покликала мати, схилившись на підвіконня. — А обід?

— Трохи пізніше.

Постать Горжія маячіла далеко попереду: його чорний костюм різко виділявся серед перехожих, убраних по-літньому. Комбайнер звернув до райкому, де на майдані стояв ПАЗик.

Я поминув базар, ресторан «Левада» і підійшов до Будинку побуту, триповерхової цегляної споруди з великими вікнами та неоновою вивіскою. Фотографія розташована на першому поверсі, праворуч від входу до ательє мод. Біля трюмо крутилася дівчина в рожевій сукні, видивляючись на своє відображення.

За столиком нудилась касирка в бежевому халаті: знічев'я гортала якийсь журнал.

Зупинився перед нею, оббіг очима фотокартки під склом. І відразу побачив: у центрі, на зернистому папері з жовтуватим полиском фото 13х18. На ньому — зображення жінки до грудей, у напівпрофіль, один кульчик було добре видно. Він справді цікавий: до основи, у вигляді видовженої краплини, прикріплено голівку соняха. Прикраса зроблена чудово і, як витвір ювелірного мистецтва, коштувала, мабуть, неабиякі гроші. Судячи з усього, ручна робота старовинного майстра. Жінці, довгообразій, з трохи гачкуватим носом, владним, холодним, презирливим поглядом і міцно стуленими губами, тонка річ зовсім не личила. І вбрана була в якесь чудернацьке, з багатьма оборками