Димитр Ангелів - Сміливий чунг

Вони усвідомлювали, що проти розлютованого лісу і вогняного шалу неба їм не допоможуть ні загострені ломаки, ні їх велика чисельність, проте поспішали зібратись в одному місці, бо в гурті, здавалося їм, не так буде страшно.

Ті, що вже поприбігали, посідали на повалених деревах і почали прислухатися: здалеку долинав приглушений гуркіт, шум і тріск дерев, які ламала буря.

Небо раптом спалахнуло з такою силою, ніби вискочило саме біле світило й на мить осяяло увесь ліс. Потім стало ще темніше, пролунав оглушливий гуркіт. Якась важка хвиля налетіла на ліс невідомо звідки, він весь сколихнувся, тривожно загув, застогнав. При густих спалахах блискавиць чунги бачили, як гігантські дерева згиналися, наче тоненькі гілочки, і вихори обірваного листя кружляли над їх головами, немов рої жу-жу.

Чунги злякалися: деякі з них попригиналися під деревами, інші полягали на землю, а Сміливий і ще два чунги залізли до Брунатної поми. Але страшна буря спустилася зовсім низько, помчала по землі, налітаючи на кущі, дерева, трощачи й ламаючи їх. А небо без упину здригалося й гуркотіло, і вогняні спалахи пробігали по ньому з краю в край.

Раптом щось сліпучо-вогняне вдарило зовсім близько від чунгів, потім розлігся такий страшний гуркіт, що деякі з них знепритомніли, а решта з диким галасом кинулися врозтіч. Ті, що сиділи у лігві Сміливого чунга й Брунатної поми, при світлі блискавки побачили, як височенне дерезо переламалось навпіл, і верхівка його повисла вниз. Одразу ж після того по корі дерева затанцювали вогняні язички; вони швидко облизали його з гори до низу, потім спалахнуло і все дерево.

Чунгам не раз доводилося бачити, як з неба падав вогонь і запалював дерева, як потім вогонь з цих дерев перекидався на інші і як зрештою починав палахкотіти весь ліс. Чому і як це ставалося, вони не знали та й не замислювались над цим. Проте вони знали, що коли з неба десь поблизу впаде вогонь і запалить якесь дерево, звідки треба негайно тікати. Бували випадки, коли небо ревло особливо люто й кидало свій вогонь на якесь дерево. Тоді чунги, що сиділи на тім дереві або стояли під ним, раптово падали і вмирали. Хто ж це вражав і вбивав їх отак несподівано? Звичайно, розлютоване небо, але робило воно це зовсім невидимо. І чунгами опановував таємничий страх і трепет, коли небо кидало на ліс вогонь; вони тоді намагалися втекти якомога далі від того місця. Тому й тепер, коли поблизу від них спалахнуло дерево, вся група, здійнявши одчайдушний крик, кинулася врозтіч. І саме вчасно, бо охоплена полум’ям верхівка дерева зламалась і впала якраз біля входу в лігво. Вогонь швидко поповз по сухих гілках, вони теж спалахнули, і незабаром просторе й затишне лігво Брунатної поми охопило буйне полум’я. Чунги зрозуміли, що нічого не можуть вдіяти проти вогню. Його могло вгамувати лише небо, хлюпнувши на нього згори багато води, а до тих пір він буде бурхати і знищувати навколо все живе.

Розуміючи, що тут уже не допоможе ніяке ричання, ніякі ломаки й каміння, чунги почали тікати від пожежі, прислухаючись до того, як гуготить полум’я, як воно кидається їм услід та перетворює все в попіл. Багато наляканих тварин наздоганяли й випереджали їх. Сполохані крі— рі, залишивши своїх малят у гніздах, з пронизливим писком і карканням довго кружляли над величезними стовпами диму й полум’я. Потім одні з них летіли геть, а інші падали в полум’я і зникали в ньому.

Чунги зупинились лише тоді, коли побачили, що у них під ногами гола земля, нещодавно спустошена іншою пожежею. Звідси пожежа мала ще жахливіший вигляд. Від її величезного червоного сяйва все навколо теж стало червоним: і чунги, і тварини, що очманіло мчали повз них, і низько навислі клуби диму.

Чунги були певні, що пожежа охопила весь ліс і разом з ним знищить усі плоди, все коріння й усіх тварин. І тому, коли небо заплакало і вгамувало вогняну стихію, вони аж заскімлили з радощів. Зібравшись невеликими групами, нічого не бачачи в пітьмі, вони, щоб переконатися, що всі знову разом, почали вигукувати:

— У-о-кха! У-о-кха!

Так вони діждалися світанку, а вранці побачили, як з місця згарища вгору здіймалися прозорі хмаринки білої пари. Там, де ще вчора був зелений ліс, тепер лежав товстий шар теплого димучого попелу та подекуди тліли грубі стовбури дерев. У другому місці вогонь встиг обпалити лише листя на деревах, і тепер вони стояли з голим віттям. У третьому місці повалені бурею дерева лежали одне на одному. Від остаточного знищення їх також врятував дощ, проте й на них не було ні листя, ні гілок.

Щоб повернутись до лісу, чунги мусили перейти через оте згарище, і вони обережно побрели по коліна в попелі. Всі відчували під ступнями й пальцями на ногах приємне тепло і м’якість, а маленькі чунги завищали на радощах і почали качатися по згарищу, від чого їх чорна шерсть зробилась зовсім сірою.

Чунги пройшли ще трохи і раптом, розширивши ніздрі, почали озиратися. Вони зачули якийсь новий, досі незнайомий, особливий запах. Його не можна було порівняти ні з яким іншим, бо він був не схожий ні на запах плодів, ні на запах м’яса і крові тварин, ні на запах квітучих кущів. Їм здавалося, що так незвичайно й принадно пахне сам попіл. Вони кинулись розгрібати його, і декотрі з них знайшли опалі плоди з затверділою шкаралупою. Тоді всі зрозуміли, що так приємно пахнуть саме плоди.

Знайшов такий плід і Сміливий чунг. Плід був ще теплий, приємно пахнув, і чунг аж заскімлив від пожадливості. Він стиснув плід між пальцями-і шкаралупа одразу тріснула. В ніс ударив ще сильніший і ще приємніший запах. Вкрай здивований, чунг швидко розламав шкаралупу, вийняв пахучу м’якоть і жадібно почав й їсти.

Досі ще ні один чунг не їв такого смачного плода. Ще теплий, плід, з якого капав солодкий молочний сік, просто танув у роті, і його зовсім не треба було жувати, а можна було одразу ковтати. І Сміливий чунг