Димитр Ангелів - Сміливий чунг

їх смак. Він схопив одну гілку за вершечок і нагнув донизу, щоб обірвати з неї ягоди. Гілка несподівано тріснула й зламалася біля самої землі, зламалася так, що її нижній кінець загострився сам собою.

Сміливий так само, як і всі інші чунги, не раз зазнавав хвилювання: були і радість, і страх, і гнів, породжені злигоднями під час втечі з півночі на південь та боротьбою з вигом, мо-ка і грау. Але такого сильного й цілком нового почуття, такого хвилювання, породженого несподіваною догадкою, він ще не зазнавав ніколи. Йому вже не треба було шукати ломаки й шаленіти від люті, не знаходячи її, а можна просто загострити її кінець, відламавши від куща…

Радісно замурмотівши, він пригнув верхівку гілки й відламав її. Тепер у нього в руці була рівна, загострена ломака, така ж довга, як і він сам, або навіть ще трохи й довша. Радощам його не було меж. У нього раптом виникло бажання повідомити про це й іншим чунгам, поділитися з ними радістю, розказати їм про те, як він це зробив… Він набрав у груди повітря, і з його горла вихопилися якісь зовсім нові звуки. Це було щось середнє між скімлінням і звичайним ревом будь-якого чунга, але Сміливий був невдоволений тими звуками і тому закричав так, як звичайно кричать усі чунги, коли хочуть повідомити іншим щось надзвичайно важливе й радісне:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Почувши його голос, чунги, що були поблизу, поприбігали до нього. Сміливий знову вимовив ці нові звуки. Не розуміючи, що хоче сказати їм вожак, чунги стояли і з подивом та цікавістю кліпали очима. Тоді Сміливий чунг нагнув другу гілку, зламав її, відламав і верхівку, помацав гострий кінець і замахав нею над головою.

— О-кха-кха! О-кха-кха! — знову закричав він, потім нагнув ще одну гілку, зламав і її й замахав нею над головою.

Цим разом чунги його зрозуміли. Вони закричали так само, як і він, і кинулися ламати гілки. Озброївшись рівними й гладенькими палицями, вони почали махати ними над головою і радісно підстрибувати.

— Ха-кха! Ха-кха! — примовляли чунги, підстрибуючи, і оте їхнє засапане хакання, радісно сяючі очі та збуджено-торжествуючий вираз облич ніби говорили: «Відтепер у поєдинках з хижими звірами ми вже не будемо розраховувати лише на випадково знайдені камінь та ломаку. Ми вже й самі вміємо робити загострені ломаки, і горе тому хижакові, який зважиться на нас напасти!»

ЧУДО ВОГНЮ

У лісі чунгам жилося порівняно легко і безтурботно. Тут було тепло, їжі вистачало: плоди на деревах, солодке коріння та цибулини, які вони викопували все уміліше, соковиті пагінці на вітах, нарешті, молочна серцевина гілок багатьох кущів. Проте, давно вже звиклі до м яса, вони дуже раділи, коли їм щастило вбити якусь тварину, особливо якщо це був великий і сильний хижак. Тоді вони збирались навколо нього і, перш ніж з їсти, починали ритмічно підстрибувати й вимовляти якісь звуки, виражаючи в такий спосіб своє вдоволення з того, що позбулись небезпечного хижака. Вони так само охоче їли та-ма та інших дрібних тваринок, які були зовсім беззахисними. А яйця й маленькі крі-рі були вже ласощами для маленьких чунгів, які й без того любили лазити по деревах.

Так чунги бродили по лісу, не засиджуючись довго на однім місці, і готували собі лиш тимчасові лігва з трави та хмизу. Якщо ж інколи й затримувались на деякий час, то лиш тоді, коли якась пома мала народити або котрийсь із чунгів був тяжко поранений в поєдинку з хижаком і мусив лежати, аж поки не одужає.

Тимчасом долоні й пальці на їхніх ногах ставали дедалі незграбнішими. Чунги ними майже нічого вже не брали; тепер вони лише ходили ними, а все інше робили руками: рвали плоди, розбивали шкаралупу, готували собі лігва, виламували гілляки, якими потім убивали небезпечних звірів, обчищали стебла га-лі, викопували смачне коріння та цибулини. При тому вони мусили міцно тримати ломаку чи камінь і ще з більшою силою та вправністю відбиватися від хижаків, якщо хотіли залишитись живими і їсти м’ясо. Все це робило їх спритнішими та винахідливішими, і вони дедалі вміліше нападали або захищалися від великих, сильних звірів. Правда, час від часу грау або мо-ка з’їдали якого-небудь чунга, але від того їхня група не зменшувалась, бо народжувалися нові чунги, дедалі більш випрямлені, з гнучкішими і вправнішими пальцями на руках. Багато пом народжували по кілька раз, і, через те що самцям подобалися менш волохаті поми, а поми здебільшого обирали голобедрих самців, нові чунги все частіше народжувалися безволосими.

Брунатна пома відчувала, що скоро знову народить маленького чунга. Вона приготувала собі лігво під двома велетенськими деревами, поваленими страшною бурею. Густа трава й віти кущів перепліталися круг стовбурів, утворюючи під ними просторе, затишне сховище. Брунатна пома повикидала звідти гнилі гілки, наносила туди багато трави та листя і, вже коли біле світило низько схилилось над лісом, залізла всередину. Разом з нею залізла туди Мала пома і ще дві поми, у яких не було своєї сім’ї, а Сміливий і ще один чунг лягли перед входом до цього сховища. Навколо було багато й інших таких самих сімей, отже, небезпека несподіваного нападу виключалася. Та все-таки, коли стемніло, Сміливий чунг підвівся, виліз на одне з повалених дерев і сів насторожі, щоб Брунатна пома могла спокійно народити. Він підвів голову і крізь просвіти між верхів’ям дерев подивився вгору. Проте на небі не видно було нічого, не блимала на ньому жодна зірочка, не сяяло велике жовте світило. Все навколо огорнула густа пітьма, і дихати було важко, Листя на деревах ані ворухнеться. Ліс таємниче мовчав. Лише зрідка вгорі пролітав крі-рі і, тривожно каркнувши, знову зникав серед віт або летів у глиб заростів. Усе провіщало наближення страшної бурі. І Сміливий чунг, передчуваючи її, випростався на весь зріст і голосно, тривожно заревів:

— У-а-кха! У-а-кха!

— У-а-кха! У-а-кха! — долинуло з усіх боків, і чунги, зачувши ті тривожні крики, почали збиратись біля Сміливого.