Василь Сліпачук - Родовичі

поглядав на той бік, до круті лісисті схили тіснили річку. Десь на них, на високій горі, стоїть Київ. Який він? Кажуть, хижі там великі, кліті в князя та бояр просторі, ніяк добром не наповняться. Круг града вежі високі стоять, і сторожа на них день і ніч чатує. Грізно блищать їхні списи, гострі мечі мають, відлякують вони ворогів. Але ж печеніги задумали напасти. Бо хочуть заскочити зненацька, та й силу велику зібрали. Озирався і назад. Коли траплявся пригірок чи гінке дерево, видирався на них і пильно вдивлявся у той бік, де залишився степ. Кожна хмара, яку вітер гнав від небокраю, сповнювала серце острахом, бо ввижалося, що це курява стоїть над ордою.

Війне вітерець, пробіжить між листям, застрягне десь у дуплі, щоб зі свистом потім вихопитись звідти, а Роськові здавалося, ніби лунають голоси печенізьких воїнів, їхні несамовиті посвисти. Стадо оленів, нажахане ведмежим духом, кинеться крізь ліщину, промчить з тріском крізь її хащі, а там по висхлому болоту, і воно загуде під копитами, мов дерев’яний міст. А хлопця ці звуки підганяють, і він уже не йде, а підтюпцем біжить. Хоч і треба під ноги дивитись, адже берег — не дорога вкочена, а все ж мигцем на річку встигав глянути. Нею наввипередки з ним бігли сонячні промені, залишаючи на хвилях зблиски своїх слідів. Широка й рівна дорога була перед ними, тому й витанцьовували, перебігали по білих косах.

Часто на заваді ставали кущі, що теж забродили далеко у воду, і вона вимивала вирви біля їхнього коріння. Росько остерігався підходити до них близько, бо там щось схлипувало й сичало. На цьому боці ліс зовсім інший, ніж на протилежному березі. Там, на крутих схилах, дерева були низькі й тулилися одне до одного, мов м’які купи зеленого листя. Роськові ж шлях перепиняли високі похмурі дерева, які гули, не здригаючись віттям, темніли стовбурами. Кора на них порепалась, висіла віхтями, оголюючи білу деревину, наче її хтось нещадно порубав шаблями.

З-під них віяв сухий вітер, обпалював тіло, Тоді хлопець заходив у воду, хлюпався в ній. Ногами відчував її нестримний біг і дивувався, що ніде нема їй зупину ні на мить. Мабуть, не має вона ні початку, ні краю. Отак і йтиме він супроти неї день-ніч, ніч-день, аж поки забуде, куди й навіщо прямує. Вечорами, коли зелене листя дерев на протилежному боці загортало в свої купи сонце, з лісів виливалися сутінки, ховали під собою річку. Небо світлішало і аж наче зривалося з місця, пливло кудись, згрібаючи до великих сяючих куп дрібні горошини зірок…

УЗДОВЖ ВЕЛИКОЇ РІЧКИ

Звиклий до мандрів та блукань, молодий огнищанин ішов швидко й легко. Далека дорога, здається, не виточувала з нього силу, а навпаки, наливала тіло ще більшою, непогамовною, рвучкою, аж тіснилася вона в грудях, лоскітливим болем стискала плечі. Кудись мусив її подіти. Обводив навкруг задерикуватим, чіпким поглядом, вишукуючи когось чи щось, до чого можна було б присікатись, на чому зміг би виказати свою кмітливість та непоступливість.

Але ніщо не заступало шлях, не кидало виклик, жодної живої душі. Навіть річка застигла у берегах, розсунула їх широким плесом і упокорилась. Сонце розгладило на ній найтонші брижі, лише де-не-де сліпучо зблискувало, ніби падали з нього у річку золоті краплі сліз, розбиваючи нерухомість води.

Росько не стишує ходи, тільки раз у раз поглядає вгору, чи й справді сонце не зменшується. Ні, наче ще більшає. Здогадливо усміхається, воно ж холодної ночі остудиться, ковалі в далеких землях наклепають нові обручі — й завтра воно знову викотиться велике й чисте.

А по праву руку теж наче вода, тільки зелена й пахуча, у ній пташки купаються, лише сплеску не чути, а легке шарудіння, вдоволене вуркотіння чи сполоханий писк і знову тихо. Ближче до берега трави зовсім мало, зрідка жмутики з-під піску випручуються, а далі густішає так, що й поглядом не проб’єшся. Пора квітування уже минула. Хоч подекуди ще можна було примітити на стеблах білу цятку пелюстки, але й вона вже була напівобгоріла. Вона скручувалась, наче від болю, і Росько знав, що то жар сонця входить у неї, випиває всю її чисту білість.

Жухне, осипається останній цвіт, висихає і порохом вкриває зелену землю. Ніби ніколи й не було його. Та все ж щось залишилось від нього, коли так медвяно й густо пахнуть трави. Пахощі пливуть до річки, і Росько йде крізь них, мов крізь невидимий дим, який обкурює його і змушує стримувати дихання. Щось нагадують вони йому невиразне, але солодке й сумне. І вже не лише пахощі обгортають його, а примішується до них щось схоже на шепіт чи шемрання, ніби хтось іде травами, збираючи насіння, і воно розприскується, дрібне й тверде, крапельками прозорого дощику. А то вчуваються далекі крики, але ні слів не розібрати, ні звуку не впіймати слухом, лише відлуння…

То степи згадались, то вони його манять, свої звуки й пахощі на всі боки розкидають, розвіюють, щоб знайти його, нагадати про себе Але навіщо вони йому? Хіба ж простелиться колись туди до них його дорога? Ці думки позбавляють його душу спокою і врівноваженості, а від цього зникають упевненість та завзятість, які тільки що давали йому снагу стати хоч проти всього світу.

Ось він збиває ноги, зголоднілий, дихає, мов запалений кінь, бо квапиться. Не дав собі спочинку, а куди поспішав? Орда надійде? То й що з того, хіба він не знайде собі безпечної місцини? Заб’ється десь у байрак чи під деревом ямку вигребе і затихне там. Хай там хоч що колотиться навколо, а він виживе, знову для нього світитиме сонце, вітер студитиме розпашіле обличчя, а дощ обмиватиме тіло. Як добре стояти під літньою зливою, скинути сорочку і підставляти під теплі струмені груди, плечі, підвести голову й захлинатись у воді, відпирхуючись і ковтаючи її! Небесна вода чиста й прозора, поки не впаде на землю. Якщо набрати її в пригорщі, то здається, ніби тримаєш у долонях крихітку неба. Вона не має смаку, а тому очищає тіло, вимиває всі хвороби, збігають вони разом з нею і стікають глибоко під землю.

Тож чому