Василь Сліпачук - Родовичі

не прагнути жити, щоб викупатись під теплими дощами? Хіба це не краще, ніж поспішати, прямуючи до небаченого ніколи Києва? Та й ще невідомо, чим для нього скінчиться оця подорож. І раніше сумніви й невпевненість охоплювали Роська, коли він думав про княжий град, намагався подумки уявити зустріч з княгинею Ольгою. Найчастіше бачилася пишною і гамірливою. Ось він іде, навкруг палахкотять вогнища, гарячим вітром тягне від них, стіною дружинники стоять у кольчугах та блискучих шоломах, кожен з мечем оголеним на плечі. Уздрівши його, вдарили вони мечами по щитах, і все навкруг задзвеніло, загримотіло, аж гайвороння сполохано знялося в небо і закружляло над градом, гадаючи, що то земля розкололась. А біля дворища княжого дівчата у вікнах стрічають його, серед них і Літану вглядів, щось силкується вона йому сказати, навіть губами ворушить, а вголос вимовити не сміє, бо на ґанку стара княгиня вивищується. А Роськові здається, що стоїть вона на дівочих плечах. Їх багато, тих дівчат. І хоч убрані вони, мов на Купала, їм зовсім не весело, в очах кожної туга й затаєне благання. Він розуміє чому, бо зібрано їх з усіх підвладних земель, степових і лісових, щоб слугували та догоджали княгині безмовно. Не відпустить вона вже нікого з них, звікують на її дворищі, за високою стіною града. Тож хіба не журитимешся, не побиватимешся за рідною стороною десь у закутку? І хіба замінить її вбрання та князівська ласка?

Шкода Роськові стає тих підневільних заквітчаних дівчат, і він уриває думку. Не треба йому такої зустрічі в княгинею. Нехай краще проведуть його до неї потайки, щоб ніхто й не примітив. Отак буде краще, бо несе він вість лиху, від якої не одне серце здригнеться від страху.

Лиха вість… лиха вість… А що, коли княгині вже відома? Може, уже той Крутій із своєю валкою досяг Києва? Купець не зволікатиме, поспішить на князівське дворище. Може, уже й побував там, усе переповів, заслужив ласки старої володарки. Ще й на Роська різні намови звів, він, мовляв, з роду огнищанського, який став супроти її дружини, посадника вигнав і його садибу з димом по вітру пустив. Або ще й гірше може вигадати лихий купецький язик: хоча б таке, що Росько посланий печенігами для вивідування. Хотів його купець із собою взяти, на віз посадити, але той не дався, утік темної ночі, навіть коня свого покинув напризволяще. Ще й виведе перед княжі очі Білогривого. Скаже: «Дивіться на цього коня, степовий, норов має шалений. Хіба у ваших стайнях є такі? Це тому огнищанину в орді подарували, щоб швидше повертався». Довіриться княгиня Крутію, нагодує, напоїть, дозволить жити на своєму дворищі. А коли Росько з’явиться, звелить схопити його, кинути у поруб, де темінь очі виїдає, а вогкість руки та ноги скручує. Старечі очі княгині сльозяться, висхлі губи тремтять від люті, сухим пальцем вона тицяє Роськові ледь не в груди й репетує: «У поруб вивідника, у поруб! Зачиніть міцно, ще й ляду зверху колодою прикладіть… Нехай знає, як чужинців на нашу землю приводити…»

І так виразно усе це видиться Роськові, що острах проймає його, він стискав кулаки:

— Лжа це… Лжа… Не вірте купцеві… То він сам мене сонного обікрав!.. — шепоче, ледь розтуляючи губи.

Їх мовби судома зводить, важко ворушити ними, бо клекочуть у грудях образливі слова. Та тільки й того, бо палять йому груди, бо кому їх викажеш, кого вдариш ними? Тому гайворонню, що чорною хмарою полетіло у бік сонця? Хоч би стріла була, то вцілив би, може, вгамував би свою гнівливість. А ще над ким позбиткуватись? Сонце не дістанеш, небо не вхопиш, річку не перепиниш. Усе більше від нього, сильніше чи меткіше. А менше теж вивертається, вислизає чи на безпечну відстань відлітає. Спробуй ось рибу спіймати голими руками, хоч вона біля самого берега скидається, тільки Кружальця по воді розходяться. Комарів хмарка над ним в’ється, дзвенить тонюсінько.

Росько пішов далі, а комарі за ним. Уже не відмахувався, нехай в’ються. Обсідають неспокійні думки. Кепсько, ніг не чує під собою. Комарикам добре, виспівуй та крильцями тріпочи. І як вони один одного обминають, бо ж таким клубком літають? Бач, клубком, поодинці не хочуть.

І люди так, збираються до гурту завжди. Один хижу ладнає, а другий теж поблизу свою тулить, а там і третій, ще хтось, і дивись — уже й весь ціла виросла. Мабуть, їхня огнищанська колись так згуртувалась. То тільки віщуни оселяються віддалік. Та це й зрозуміло, бо їм треба з богами свою мову вести, щоб ніхто не заважав, не втручався і не накликав біди на весь рід. А посадник Воротило? Чому ж тоді він відгородився високою стіною од людей та ще й лютооких охоронців тримав? Багатство мав велике, ходив увесь час похмурий і недовірливий, щовечора обходив своє дворище, кожну шпарину між колодами затуляв, перевіряв, обмацував волохатими руками кожну клямку, кожен засув, чи міцно зачинені, чи не пробереться якийсь крадій.

Що йому треба було, чому не жилося в мирі й спокою? Данину огнищани несли справно, князя не хулили і мечі супроти нього не гострили, з дружиною його ходили, куди б не покликав. А Воротилові все замало, заздрісно, мабуть, що в огнищанських хижах вогонь горить, що вони пісень співають вечорами. А може, це й згубило рід? Бо не знайшли в собі огнищани ні загребущості, ні лихих намірів, ні зневаги до інших родів, не зазіхали на їхні землі й хижі. Мали землю під ногами, небо над головою, воду до їжі й гадали, що досить для спокійного життя, що ніхто не відбере цього у них.

А вийшло, що не лише відібрали землю, воду, а й небо зав’язали неволею, бо хто відає, де, в яких краях терплять муки. «Муки-ки-ки-ки-ки…» Росько аж здригнувся, почувши цей пронизливий скрик. «Хто це так повторив мої думки?..» — озирнувся, вишукуючи того невідомого. Але нікого, навіть жодної тіні, лише чайка стрілою мигнула над водою і зникла, мовби й справді від гніву Роська втікаючи. Сонце сховало її за блискучою непроникною стіною, що перегородила річку. Ще долинуло: «Ки-ги, ки-ги, ки-ги…», а хлопцеві почулося: «До-га-няй-й-й! До-га-няй-й-й!..» А потім враз урвалося, мов чайка під воду пірнула, і він зрозумів, що то духи з ним перегукуються, дають про