Василь Сліпачук - Родовичі

себе знати. Його не схвилювало таке відкриття, навіть не намагався впіймати поглядом їхні тіні. Добрі вони чи злі, допомагають йому чи всідаються на плечі, щоб стомити якнайшвидше, його не дуже й непокоїло. Що йому з того? Хіба духи винні в тому, що на його рід упало лихо? Хіба вони вимахували мечами, рубаючи огнищан, підсовували палаючі віхті під стріхи їхніх хиж чи в’язали сирцем руки? Ні, не вони, бо самі безтілесні, не можуть ні стріл пускать, ні мечами кресать.

Росько знає: то були люди, які мали руки й ноги, мали хижацький норов і завидющі очі. Ех, якби напитись десь сили страшенної, то він би і сам посік варягів, не дозволив княжим дружинникам над своїми родовичами збиткуватись, а печенігів розсіяв би в степах. Жили б тоді огнищани у спокої й злагоді, ніхто не посмів би ступити на їхню землю.

А того Крутія втопив би у цій річці, ще й зверху його товаром прикидав, щоб не виплив.

Ото була б кара ворогам! Тільки б сили йому, сили… А супроти сили ніхто не вистоїть, навіть духи. Раніше така думка вжахнула б Роська, наповнила серце острахом і каяттям. Але не тепер, бо вже нічого йому боятися. Нічого в нього більше не залишилось: ні роду, ні хижі, жодної рідної душі. Залишився наодинці зі світом, то мусить або боронитись, або загибіти. Втратити життя? Хіба воно вже нічого не важить для нього? Душа ж у нього живе, ось він прикладе руку до грудей і відчуває — б’ється, неспокійна, гаряча. То твердне — груди розпирає, то м’якне — вогнем палить. Як же без неї тілу? Зринув чомусь перед очима степ, високий могильник і на ньому хан Куря зі своїми ординцями. І батько Ілька під копитами їхніх коней у передсмертній судомі чіпляється пальцями за жорстку степову траву. Виточили з нього душу шаблі його ж родовичів. І помститися нікому. Рідний син прокляв батька, у хана ласки запобігає.

Росько й досі не втямить, як йому вдалося молодого печеніга обдурити, вислизнути від нього і врятуватись. Та чи врятуватись? Позаду орда суне, а попереду, в Києві, може, й справді поруб чекає. То куди подітися?

Назад вороття немає, там неминуча смерть або гіркий полон. А попереду? Княжий град, а в ньому купець Крутій, посадник Воротило, варяг Кар, не дадуть і слово мовити, і близько до княгині не підпустять. Але ж там, у Києві, й Літана, його Літана. Вона вже не одне літо чекає на нього, очі, мабуть, усі видивилась. Вірить, що він прийде, порятує. Вважає сильним, сміливим, який по лезу меча пройде.

А хіба це не так? Чи не він схарапуджених коней укоськав, коли варяги вийшли на їхній берег? Він. Ще й пустив їх на пришельців, і вони збивали їх копитами, твердими копитами толочили, мов вітер снопи на ножні. Хіба не привів разом з Бричем огнищан на вільні землі? Привів, хоча й не стали вони їм рідними. Чи не він утік з печенізького полону?

Не взяли його ні мечі, ні стріла, ні вода, ні вогонь. То хіба не зуміє пробратися нишком у княжий град, поминути сторожу, вона ж не стоока? Хіба стіни граду такі високі, а колоди так щільно збиті, що не знайдеться й шпаринки, щоб протиснутись Роськові? Відшукає… А ні, то в якусь хуру забереться і з нею пройде в град. А там знайде Літану, виведе її за стіни. І підуть вони удвох вільні, нікому не підвладні… Сонце світитиме їм назустріч, хвилі набігатимуть на чистий пісок. А позаду залишатимуться сліди їхніх ніг, його великі, Літанині — маленькі…

Від цих думок Росько веселішав, хоча невиразне відчуття, що не все може й скластися саме так, гніздиться в серці. Видається йому, що дужий, але уявити, що стане з мечем супроти варязького ватажка чи Воротила, не може. Навіть подумки не наважується. Та й де роздобуде собі меча? Нічого й гадати, що силою їх переборе. То, може, вдатись до вигадки? І одразу ж мусив визнати, що і в цьому поступиться хоча б тому Крутію. Того купця не перехитруєш, він будь-кого кругом пальця обведе, сухим з води випірне.

Росько це на собі спізнав, коня забрав, тільки сліди на грузькій дорозі залишились. Та й ті давно сонце висушило. Дякувати богам, що хоч життя не взяв.

А день поволі згасав. Сонце збирало з неба, землі, річки світло і втягувало його в себе, наливалось ним і аж пашіло жаром. «Кра-кра-кр-р-а-а!.. Кра-кра-кр-р-а-а!» Вороння зірвалося з верб, що тіснилися на піщаному пригірку, купою шугонуло вгору, і там, у високому небі, розсипалося, всіявши його ледь видними цятками. Роськові здалося, що зараз сипне звідти чорний дощ. І від передчуття, що ось-ось по ньому уперіщать холодні й болючі краплі, зіщулився. Наче й справді шукаючи захистку, звернув до верб, тим паче, що туди вела крізь верболози й трави кривуляста стежка. «Звірі протоптали, на водопій ходять. Мабуть, в озерцях вода застояна». Придивився пильніше, але розібрати щось у сутінках було важко, тільки вирізнялися на стежині кабанячі сліди, бо земля була м’яка, грузька. «Хоча б не наскочити на них», — подумав, але остраху не відчував. Навпаки, зажеврів войовничий запал, хотілося з кимось змагатися у силі й спритності, щоб хоч так розігнати невеселі думки. Нехай хоча п’ятеро сікачів страховидних поженеться за ним, гайне через трави, тільки пісок з-під ніг летітиме. Перечекає на дереві, хай сікачі точать іклами стовбур, землю навкруг риють. А він теж зверху ребра почухає котромусь.

Тільки треба вибрати добру палицю. Довго ходив між деревами, поки не відчахнув товстеньку гілляку. З неї вийшла нічогенька палиця. Кілька разів уперіщив нею по дуплястій вербі, яка озвалася глухим зітханням і обсипала його сухою порохнявою. «Чого пирхаєшся? — Росько зазирнув у дупло. — Бач яка, теж не любиш, коли лупцюють ні за що. Болить? А мені, гадаєш, ні? Та ти хоч душі не маєш…»

Обійшов навкруг верби, постукав ще, але вже легенько, ніби й справді, щоб не завдати їй болю. Не має душі? А може, має? Бо чому ж тоді весною зеленіє листям, бризкає соками? Зимою від морозу потріскує, під вітром гуде на різні голоси, віттям відмахується.

Коли дуб