Василь Сліпачук - Родовичі

віщуна біля їхньої весі дружинники підтяли сокирами, то як він стогнав і віттям чіплявся за небо. «Не впаду-у-у!.. Не впа-ду-у-у!..» — мовби чує Росько. Та впав, лише відлуння землею покотилось, лише вітер у листі закипів. Мабуть, досі трухлявий стовбур залишився, птах дзьобом ударить — проб’є. Отак і їхній огнищанський рід згинув. Тільки він іще тиняється по світу. Та чи довго? Сам же поспішає, підставляє голову і руки, щоб забили в колодки. Не піти? Повернути назад? А куди? Та й Літана ж там, чекає на нього. Кричала ж тоді з варязької лодії крізь ніч, щоб порятував її. А він пообіцяв, що знайде скрізь, у які б краї не завезли його Літану.

Пусте його обіцяння, мов вітер. Пролетів і стих. А що він сам вдіє? Ех, був би з ним відчайдух Брич. Той не залишив би його у біді, пішов би поруч з ним, обминув би всі перешкоди. Ще й витівкою розвеселив би. Та не доведеться йому нікого веселити, бо сміх і слова з вуст мертвого не зриваються. Востаннє бачив Росько свого побратима в ту страшну годину, коли здригнулися хижі від вогню і весь охопила з усіх країв вогневиця. Брич відбивається від степовиків, які з усіх боків оточили його і у відблисках вогню хижо світяться їхні очі. Мов у вовків, що зграєю зненацька заскочили тура.

Тепер Брич видається Роськові велетнем, неймовірно дужим, хоробрим і з добрим усміхом. Молодий огнищанин уже забув, що вирятував його з порубу знесиленого й здичавілого. Ні. Брич сам вийшов звідти. Бо що йому ті колоди, та ляда, варто йому тільки випростатись, ворухнути плечима, і рознесе на друзки найміцніший поруб, відчинить найтовщу браму. Згинули б огнищани уже давно, якби не вивів їх Брич у вільне поле. Не здолати б його і печенігам, якби не підкралися потайки, не навалилися гуртом. У чистому полі розметав би їх усіх Брич, усю орду.

Росько вірить, що саме так і сталося б, що тільки ніч та раптовість нападу завадили Бричу побити ворогів. Душа такого воїна після його загину мусить жити на найяскравішій зірці, щоб їй було добре видно рідну сторону, щоб допомагати тим, кого захищав і залишив на землі. І аж тепер хлопець зрозумів, що це душа його побратима добрим духом охороняла і вказувала йому безпечний шлях. Це вона застелила очі Ільку, нагнала сон на інших охоронців, пригнала до його рук Білогривого. Може, це вона відвела меча Крутія, коли Росько заснув у лісі?

То виходить, що Брич і зараз допомагає Роську? Може, десь його душа поблизу? Треба до неї заговорити, попросити поради. Але яка вона і де її шукати, він не знав. Залишився на місці, біля верби. Обіпершись однією рукою на палицю, другу простягнув перед собою.

— Бриче… Бриче, якщо твоя душа і справді біля мене, то нехай якось озветься, може, травами прошелестить або гілкою стріпне. Нехай це зробить, бо мені так самотньо і лячно на цьому світі…— несподівано для себе схлипнув і, соромлячись своїх сліз, в безпорадності притис руку до горла, намагаючись стримати ридання, що розривало груди: — Смійся наді мною, Бриче, смійся, візьми мене на кпини. Бо іншого я… не вартий… Глузуй над воїном, що має серце, мов віск… — кривив губи у посмішці, ховаючи за нею ніяковість і розгубленість.

Справді, такого від себе не чекав. Гадав, що в грудях носить замість серця твердий камінь, з якого ніколи не вичавити й сльозини ніякому горю, нічиїм збиткуванням. Хіба не повчав його Брич, що воїн мусить бути, мов кремінь, мати душу тверду й нежалісливу, навіть перед смертю не зморгнув. Але хіба він страхопуд? Смерті Росько не боїться, не благатиме пощади. Ні в кого… І плакав не тому, що відчув страх перед кимось. Йому було жаль Брича, дядька Родя, Літану, усіх огнищан. Не міг тільки збагнути, чия зла воля згнівилась на них, прирекла на загибель і страждання. Звідки взялась і де зараз? І чи вдовольнилась тим, що накоїла, чи ще і його десь підстерігає? І чи годен хтось опиратися їй кулаками, мечем чи ось цією палицею?

Якби ж була вона видима, набрала людської подоби, мала якесь прізвисько чи імення, почувався б тоді не таким безпорадним і приреченим. Бо людей з мечами чи без них огнищани ніколи не боялися, це відомо всім, у близькій і далекій стороні. Варягів не злякались, хоча лютість мають велику. Не послухали навіть погроз і умовлянь Воротила, не поступилися ні честю, ні п’яддю своєї землі. Хто знав, чи вдалося б княжим дружинникам загнати огнищан у лісові нетрі, якби не зрадливий посадник, що привів їх потаємними стежками аж до самих хиж роду. То, може, в усьому винен посадник?

Росько уявив його заросле темне обличчя, маленькі очі, сльозаві й неспокійні, які він ховає під острішками брів, наче боїться, що сонце випалить їх. І хоч який мав грізний вигляд, але ніде гостринець страху не вколов хлопця. Ні, Воротило не владний ні над огнищанами, ні над їхнім життям та землями. То, може, княжа воля не знає меж, і для неї людська доля, мов пір’їна для вітру? Нікого не боїться, ні в кого захистку і помочі не просить, може, тільки в богів? Тоді навіщо град вежами високими обносить, дружину з мечами гострими круг себе гуртує? Когось теж, виходить, остерігається, з кимось не може словом тихим домовитись. Печеніги ось зле замислили супроти Києва, навалою з степів посунуть, завиють по-вовчому, арканами вимахуючи над головами. Берегтися муситиме і князь, бо для тих степовиків однаково, чия шия, боярина чи роба, зашморгують спритно.

Ото краще б нехай Воротила та Кара з його невситимими зайдами ті степовики вполювали, а огнищан відпустили. І хоч напевне знав, що цього не може статися, тепло розради зігріло душу. Та ненадовго вистачило того тепла, бо притрусили його відразу смуток і непевність. Чому так ясно видиться йому те, що минуло, і темний морок огортає день завтрашній? Мов стіна стоїть перед ним, темна й непроникна, непривітна й загадкова.

Як проникнути крізь неї, якою стежкою піти? Аби хоч зазирнути краєчком ока, щоб дізнатись — радість чекає там на нього чи зашморг лихо накине? Б’ється, б’ється думкою, а просвітку немає, ніде не прозирне рятівний,