Василь Сліпачук - Родовичі

обнадійливий промінчик. І тоді прийшло розуміння, що дізнатися про все очікуване він зможе тоді, коли прямуватиме до того Києва.

Отак і завів сам себе у безвихідь, проклав вузесенький шлях до невідомого дня. Йтиме і йтиме берегом, толочитиме трави, на піску залишаючи сліди, харчуючись то рибиною, то корінцями, тамуючи спрагу з річки. І незримо ступатимуть поруч його родовичі, стріпуватиме чубом і сипатиме жартами Брич. А десь між іншим обмовиться хоч словом співчутливим, підбадьорюючим.

Він же якого тільки світу не бачив, стільки натерпівся від лихих людей, що його уже ні вогонь не пече, ні холод не студить. «Коли я був ще безсловесним немовлям, то скотився з ліжка у вогнище… Та не впав на розпечений вугіль, бо нагодився котрийсь із богів — дмухнув на вогонь і загасив. Нічого зі мною не скоїлось, тільки три знаки відтоді ношу на тілі», — Брич не лінувався зняти сорочку. Крижинка остраху повільно танула в Роськових грудях, коли він роздивлявся великі темні плями родимців на тілі побратима. Їх було три: на обох плечах і біля самої шиї.

І така була в них загадковість і визивна невідомість, що хлопець не міг одірвати від них погляду: «Віщун говорив, що боги прихильні до мене… Але ж вони не залишили мені ось таких відмітин. Виходить, що Брич бажаніший їм. Але навіщо прирекли вони його на такі страждання?»

Брич ще підігрівав жагучу цікавість Роська, примовляючи: «Я тепер вихоплений з полум’я і тому не маю ні перед ким страху. Боги мусять потурбуватись про мою душу після смерті, коли не хочуть звеселити мої дні на цій землі,— набирав задерикуватого вигляду. — Я і коло богів свою душу влаштую. Якщо вже вони не дали згинути їй маленькою, то нехай зглянуться на неї, стражденну, після всіх земних поневірянь. Вимиватиму та чиститиму її так, щоб блищала найяскравіше. Ото побачиш зірочку, котра сяє найдужче, знай — моя. Небо вимітатиму, щоб хмари сонце не заступали, щоб добрим людям тепло було завжди…»

Та, видно, не під силу було Бричеві вимести небо, бо дуже часто воно хмурилось, а зірок була така незліченна кількість і так вони яскравіли, що годі знайти серед них Бричеву.

Росько після його загибелі часто дивився на них. Ось і тепер сів під вербою, притулився спиною. Крізь сорочку відчуває твердість і тепло стовбура, набрав за день сонця. Блискітки зірок, дрібні й більші, то розсіюються, то стікаються докупи так щільно, що викрешуються іскорки. На котрійсь з них, може, оце сидить і Бричева душа, подає Роськові знаки. Може, щось і мовить. Напевне, бо був такий говіркий, то хіба душа застигне безмовно.

Скільки оповідок і повчань наслухався від нього Росько! Про краї, де землі простої майже немає, а тільки кам’яні брили одна на одну наповзають, аж до хмар дістають. Кригою вершини їхні закуті, струмки студеної і чистої води збігають звідти, мов саме небо ллється. Племена там живуть нікому не підвладні, бо до шаленства відважні. Тіло і дух їхні неволі не сприймають. Котрий з них і потрапить у полон, то ліпше смерть собі заподіє, кинувшись на гострі скелі, ніж дасть ярмо накинути на шию.

Та найбільше вражала завжди Роська розповідь про людей, в яких шкіра чорна-пречорна. Привозять їх з країв, де ніколи не випадає сніг, тому й ходять вони без одягу. Ніколи не посміхаються, ні з ким не розмовляють, тільки коли уже зовсім нестерпним стає біль, беззвучно плачуть. «А сльози… сльози які в них?» — запитував із завмиранням Росько. «Сльози?.. — Брич заплющував очі, мовби пригадуючи. А потім тихо відказував: — Сльози такі ж, як і в нас… Бідний люд однаково плаче в усіх країнах, на всіх мовах. Кажуть, що від сліз серце м’якшав. Мабуть, так. Хоча багач теж буває, що плаче, але тільки тоді, коли багатство розгубить. І сльози у нього чорні течуть від зненависті до світу… Бідняк же від страждань і кривди стогне, до подібного собі серцем горнеться. Дивно все ж… Здається, мусить від багатства людина щедрішати, а від злиднів навісніти. А виходить навпаки… Чому?»

Росько не знав, що відповісти. Тільки тяжко ставало йому на душі, ніби слова, запитання Брича влягалися там, а не розсівалися за вітром. Брич присувався ближче, запалювався: «Я знаю напевне, і ти теж затям, біля дверей боярина чи купця від голоду спухнеш, від холоду сконаєш, а й сухої скоринки ніхто тобі не кине. А бідар завжди на поміч стане, біля свого вогнища місце знайде… Завжди, в усіх краях…»

Аж ось коли обізвалися в Роськові слова побратима, немарно складав їх у собі, повторив: «Бідар завжди на поміч стане…» А в Києві ж теж чорний люд живе. Князь і бояри без нього обійтися не можуть. Собі град звели на високій кручі, а інших внизу тримають, біля річки. Так казав Брич.

Тепер Росько знає, куди прямувати, кому вість нести, у кого помочі просити. Приб’ється до хижі якогось кожум’яки чи скудельника, там нагодують і зігріють, порадять, що далі діяти. Літану знайдуть, слово від нього передадуть. Ніякий Крутій і Воротило із своїми мечниками не встережуть її, не заступлять Роськові шлях, бо він буде не сам.

Ніч. Місяць через річку бреде широкою сяючою стежиною. Десь у вербах птах стріпонувся. Росько по траві рукою проводить. М’яка, тепла і запашна, мов грива у коня, теж вітром напоєна. І ввижається, що пестить свого Білогривого, що це його шкіра здригається під його долонею. У всіх коней, коли вони збуджені чи нажахані, перебігають під шкірою брижі. Стрибнеш на такого коня, і наче вогнем тебе обпече.

Росько любив об’їжджати диких коней. Цього теж навчив його Брич. Скільки з них приборкали вони. І кожен мав свій норов, і кожен боронив свою непогамовану волю. їм, мабуть, здавалося, що вони непіддатливі, що впокорить їх тільки смерть. Вони ладні були розтоптати Роська, роздерти міцними зубами. А з якою ненавистю стежили за його рухами. Хлопець лише тепер зрозумів їх силу. То була ненависть безнадії.

Та в ту мить приборкування огнищанин не помічав її або ж переймався нею. І від цього сам шаленів. З усієї сили стискав ногами боки коня, і відразу світ йшов перекидьки, а