Василь Сліпачук - Родовичі

повторив, — бо така воля нашого ватага. Велів він оцього отрока, — показав на Роська, — до Києва взяти з собою. Вість везе він у руські землі. Орда йде незліченною силою, попередити треба князя, люд у весях, щоб готувалися до бойовиська…

— Печеніги йдуть… печеніги йдуть… Треба вість нести до Києва швидше, швидше… — загомоніли слуги та сторожові воїни купця. Роззиралися, гуртувались ближче до возів, ніби печеніги вже чатували на них у ліску. Тільки Крутій полегшено зітхнув, витер спітніле чоло. Видно, звістка про ординців його не дуже стурбувала. Чіпко оглянув Роська, руки, плечі, наче збирався на них клунок докласти, затримав погляд на Білогривому.

— А кінь чий?

— Тепер його, у хана викрав… — відповів Уш.

— О-о-о, сам Куря їздив? Добрячого товару вартий цей кінь, — заздрісно прискалив око купець.

Росько обійняв за шию коня, немов заступаючи собою, спідлоба кинув гострий погляд на Крутія. Той улесливо посміхнувся до нього:

— Тримайся ближче до мене, отроче. Я доведу тебе до Києва… — ще раз глипнув на Білогривого, не стримався: — Однак доброго коня маєш, князям на ньому тільки їздити, — і, зриваючись на крик, скомандував: — Рушай, рушай!

Ще довго виднілися на пригірку бродники. Стояли нерухомо, і Роськові здавалося, що то молоді дерева вибігли на крутизну і дивляться йому вслід.

Купець вказав огнищанинові місце біля себе, і той слухняно їхав поруч. Чим далі вони від’їжджали від того місця, де його перестріли бродники, тим більшою пихою наливався він. Тепер уже неприховано милувався Білогривим, а Роська ніби й не помічав. Хлопець з ненавистю поглядав на його широку спину, гачкуватий, ніби в коршака, ніс: «Це той жорстокий і підступний купець, який у порубі тримав Брича… Багато робів у нього, біжать за возами, підпирають їх у рівчаках та яругах. А Крутій ще й нагаєм шмагає. Спробував би мене…»

Валка рухалася швидко. Худобу і коней погнали іншою дорогою, де були добрі випаси, залишились тільки вози з поклажею. Тому навіть уночі не зупинялися. Провідник якимсь дивом тримався дороги, мабуть, боги вели його. Це був невисокий чоловік, засмаглий і наче висушений на сонці. Обличчя дрібне, тільки з-під густих брів пильно дивилися сині очі. Йшов попереду і ступав так легко й невтомно, що валка ледь устигала за ним. Це була, мабуть, єдина людина, до якої купець ставився з запопадливістю. Прозивали його Бігун. Молодий огнищанин часто ловив на собі його погляд, і тоді, мовби крізь синяву неба, падав на нього сонячний промінчик. Коли ж Росько якось опинився поруч, запитав:

— Ти й справді вість несеш у Київ? Сам орду бачив?

— Мене печеніги в полон вели, а я утік, — гордо відказав хлопець. А тоді занепокоївся: — А ми встигнемо попередити, не забаримось?

— Устигнемо, звірся на мене… Мене жоден печеніг не дожене… — засміявся Бігун, і дрібні зморшки всіяли його обличчя.

Степова гроза наздогнала валку перед самісіньким ранком. Червоний диск сонця тільки виткнувся з-за обрію, як його затулило чорними хмарами. Сонце ворушилось під ними, кидало сліпучі стріли, які з гуркотом і шипінням пролітали над подорожніми, падали серед дерев, підпалюючи зелене листя. Вода вирувала під ногами, під нею губилась дорога, але Крутій підганяв Бігуна, і той вів валку крізь грозу.

Сам же купець з кількома слугами зупинився під розлогим дубом. Завернув з собою І Роська:

— Нехай вози їдуть далі. Ми на конях швидко їх наздоженемо. А поки що спочинь, хлопче, а то ще звалишся під копита коня, змарнів зовсім… Лягай спочинь, ми тебе збудимо…

Говорив улесливо, аж в рухах з’явилась незвична поспішність. Він метушився перед хлопцем, а сам усе заступав йому дорогу, відтіснював далі, у ліс. Сторожа мовчки стежила за припрохуванням хазяїна, списи тримала напоготові. «Чого це вони на мене вовками дивляться? — зиркав на Крутієвих слуг Росько. — Їхній купець так солодко мовить, так піклується, а вони ладні накинутись на мене». Вибрав під дубом суху місцину, скоцюрбився, зігріваючись.

І відразу ж заснув, мов пірнув у темну воду. Понесла вона його повз береги, високі й зелені. Розгойдувалось гілля дуба над ним, а йому здавалось, що це вимахують крилами сонячні птахи. І жевріє, розростається в ньому нетерпіння, бо знає напевне, що вони зараз скидатимуть на землю своє сяюче пір’я. Від цього чекання серце б’ється гучно-гучно. Ось зблиснуло світло, впало на лице. Йому б руки простягнути, схопити ту пір’їну, а не має сил… «Що ж мені діяти? Пір’я мимо летить, у землю вгрузає. Боги, допоможіть спіймати! Рід свій порятувати! Допоможіть…» — схлипнув Росько і прокинувся.

Сторопіло озирнувся навколо. Де це він? Якийсь ліс, птахи виспівують чисто й дзвінко, дерева обступили, сонце крізь листя пробивається, мерехтить сліпучими цятками по траві, йому повіки лоскоче… Потім згадав купецьку валку, Крутія, його сторожу. Але куди вони всі поділися?

— Еге-е-й… — спочатку тихо, а потім дужче гукнув: — Еге-е-е-й!..

Та голос його загубився серед дерев, навіть птахи не примовкли.

Росько схопився, вибіг на дорогу — на мокрій землі залишилися тільки сліди кінських копит.

— Покинули… забрали коня і втекли… Перуне, покарай того клятого Крутія, покарай!.. — упав на дорогу, загамселив кулаками по слідах, сльози розпачу й відчаю закапали з очей.

Довго лежав, аж поки сонце не зупинилось над ним. Теж завмерло нерухомо, упершись палючими променями в мокру землю. Вони підповзали під Роська і легесенько підштовхували, дихали спекотно в лице.

Тоді він підвівся й пішов дорогою. А сонце гналося за ним і все підштовхувало. Спочатку ніяк не міг зрозуміти, що воно від нього хоче. А потім вжахнувся від думки: «А моя вість? А якщо той підступний Крутій не попередить киян? Орда ж, мабуть, уже зібралася, може, уже й рушила… Я й так забарився… Треба поспішати».

Прискорив ходу, і тепер уже сонце котилося попереду, висушувало дорогу, висвітлювало баюри та рівчаки, щоб не спіткнувся. Скрадався темним лісом, перебігав широкі долини, перебродив ручаї. Ноги його так стомились, що якоїсь ночі загубили дорогу. Тоді він вийшов до річки й подався берегом, проти течії.

І весь час