Василь Сліпачук - Родовичі

— Ось, Смілко, хлопця в печенігів відбили…

— То й що з того? — кинув чоловік біля вогнища.

— Каже, що до Києва прямує… Що з ним будемо робити?

— До Києва? — протягнув аж наче весело чоловік і підвівся. Був невисокий на зріст, але такий кремезний, що заступив собою вогнище і його тінь упала на Роська. — До Києва? — перепитав, підходячи ближче. — А до кого ж ти там добиваєшся? Може, боярський син?

— Гех, теж скажеш, — коротко реготнув худий бродник, — та в нього руки порепані від рала та меча…

Смілко гостро глянув на нього:

— А ти, Уше, придерж язика! Коли дозволять, тоді й скажеш. Завжди гарячкуєш…

— Та я що, я нічого, — взявся виправдуватись Уш. — Тільки хлопець розповідав, що орда випалила всі поселення на тому високому березі, багато родів у полон повела…

— І твій рід забрала? — запитав Смілко. Росько тільки кивнув головою. Хотів сказати, що й старійшину під сосною в Дикому полі, зовсім звідси неподалік, убито, але ніяк не міг розціпити зуби.

— Та його всього тіпає,— підійшов ближче ватаг бродників. — Ану накиньте на нього кожуха, хлопці! — Вмостив Роська біля вогнища, сів поруч. — То, кажеш, орда велику силу збирає, готується на Київ рушати? А ти їхав попередити? — Підкинув галуззя у вогонь. — Чули? — звернувся до своїх товаришів. — Яка буде ваша рада? Орда на стольний град іде…

— То нехай собі йде. А нам яке до цього діло? — вихопився знову Уш. — Кого попереджувати, князів та бояр? Вони мені залили сала за шкіру, вік пам’ятатиму. Через них тут гибію. Та нехай печеніги їх усіх спалять, щоб вгоріли без диму! — скреготнув зубами і аж схлипнув від люті. Щось зашепотів сам до себе, сипав прокльони.

Смілко слухав його, опустивши голову. Запала тиша. Усі чекали, яке слово вимовить ватаг. Він підвівся, оглянув бродників:

— Ми теж не по своїй волі тут опинились, кожного сюди пригнало лихо… Та не про це нині мовиться. Ти забув, Уш, що, окрім князів, бояр та купців, у Києві ще багато людей є, роби зі своїми жонами та унотами… Боярам що, вони і відкупитись можуть. А ці чим відкупляться, своїм життям? Налетить орда зненацька — одних порубає, інших у полон забере. Нікому буде й оплакувати руську землю. Чуєш? — Але той не відгукнувся. Тоді Смілко владно сказав: — Ось що, треба вивести хлопця на гостинець[39], може, валка купецька трапиться. А ні, то сам нехай добивається, дорогу покажете. Коня має добрячого, перепочине ніч і гайда… Уше, ти поведеш!

Худий бродник зірвався з місця:

— Не поведу! Не поведу, хоч киньте у найглибшу трясовину болотяним духам! Про мене, то нехай увесь світ візьметься вогнем, так мені гірко. — Очі Уша палали ненавистю.

Ватаг бродників зупинив на ньому важкий погляд, і вся його постать наливалася гнівом. Усі притихли, бо знали, що в такі хвилини Смілко стає нещадним. Але той вгамував свій гнів і тихо промовив:

— Хіба ти забув свій рід, Уше? Хіба відступив від віри богів предків? Руська земля — це не тільки бояри та князі, а й простий люд… Чуєш, Уше?

— Чую… — стиха відповів худий бродник.

Ще тільки займався день, а Уш уже вів молодого огнищанина. З ними йшло півсотні заспаних і похмурих бродників. Росько на Білогривому то далеко обганяв їх, з високих могильників роззирався навкруг, щоб вчасно помітити небезпеку, то плентався позаду, випасаючи коня. Наступного дня почали траплятися гайки, а далі йшли бори, що темними смугами перепиняли Дике поле. Серед дерев звуки і голоси лунали приглушено й затаєно.

Нарешті Уш показав на сліди коліс, що виднілися на пригірку, а далі зникали в лісі. Залягли неподалік. Бродники відразу ж уклалися перепочити, навіть, не виставивши сторожі. Росько, здивований такою безтурботністю, сам став набиватись у вивідники. Та Уш тільки відмахнувся:

— Ет, краще відлежуйся, бо дорога на тебе чекає нелегка. А тут нам остерігатись нікого. Це нас нехай бояться і обходять, — вуста його скривились у посмішці, а в очах — виклик і погорда, ніби перед ним стояв не хлопець, а котрийсь із тих, хто завдав йому страждань, загнав у похмурі плавні. — Орда ще далеко, а княжі люди сюди не заходять. Тут, хлопче, межа Дикого поля, далі вже руська земля…

Прокинулися від натужного рипіння возів, погейкування погоничів, ревіння худоби та іржання коней. Купецька валка котилася з пригірка. Бродники наче й не спали, підхопили зброю і перегородили дорогу. Уш з-під руки хвилю видивлявся на валку, потім вдоволено гмикнув:

— Київський купець додому добивається… З Хозарії повертається, багато худоби набрав і табун коней гонить.

Передні вози, наштовхнувшись на лаву бродників, зупинились. Над валкою заклубилась хмара куряви. Ось з неї вихопився вершник. Угледівши бродників, рвучко зупинив коня.

— Що за одні? Чого заступили шлях? Я київський гість Крутій. Торгував у хозарських землях, додому повертаюсь. Маю від князя дозвіл на проїзд у його землях.

Уш виступив наперед, махнув своїм товаришам, щоб опустили списи й луки.

— А тут землі не княжі.— Подумав і додав: — І не боярські… Тут ми владарюємо, бродники. Чув про таких, а може, й зустрічався колись?

Купець при цих словах схопився за меч, заволав:

— Люди, люди! Сторожа, до мене! Ось ці голодранці князя гудять, добро намірились забрати! Ми будемо оборонятись. Чуєте, ви? — І замахав на бродників мечем. — Ми вас порубаємо, кляті здирники. Свого добра не нажили, то на чуже зазіхаєте?.. — погрожував, а в самого очі злякано бігали.

— Не пащекуй, київський купець! — урвав його мову Уш. — Не кляни нас марно, бо огніваюсь — тоді ніщо тобі не допоможе. Слухай уважно, щоб утямив усе добряче. Цього разу ми не зачепимо тебе, хоч у моїх хлопців руки так і сверблять розв’язати твої міхи. — Обернувся і весело, заохочуюче підморгнув бродникам. Але ті дивилися похмуро й погрозливо. — Не зачепимо цього разу, —