Наталія Шевченко - Подвійні міражі

сприймати пару такою, яка вона є, з усіма вадами і чеснотами, а не ліпити зі свого земного мужа казкового принца. Ет, та що тут говорити, ну дівчиськом же вона була, зеленим, як молоде жито, хіба що знала про заміжжя, окрім «жили вони довго і щасливо, та померли в один день»?! І батьки — вона любила їх, дуже, — але теж мусили бачити: не готова їхня доня до заміжжя. До дітей не готова, бо сама ще дитя. Та їх одне турбувало — а що люди скажуть, що доросла дівка вже — і досі не віддана. А спитай, доки це «досі»? — відповіді не почуєш. Плечами пересмикнуть, та й усе. Так потрібно. Так має бути. Так усі в горах живуть, з діда-прадіда. Та й чим жінці займатися накажете, як не господаркою? Ну не горло їй ж дерти по філармоніях!

Заради співу Ксеня готова була пожертвувати чим завгодно. І пожертвувала. Вільним часом, особистим життям, юністю… Юність, принесена на вівтар вокальних вправ, за насиченістю не сильно відрізнялася від сімейного життя, а виснажувала навіть більше. Але Ксеня виявилася не готовою до туги за Василем. Туги, гострої, як бритва, і безмежної, мов степ. Два роки по розлученні вона терпіла. Два роки плакала в подушку й порожніми ночами перебирала весільні знімки, ті вже аж блищали від її тремтливих пальців. Два роки, йдучи до вершини, вона озиралася — а чи немає поруч коханого, чи не підтримає, як раптом вона оступиться, впаде. Так, Ксеня любила його. Першою любов’ю, котра міцністю могла б з крицею посперечатися — і, нарешті, не витримала. Вирішила і постановила відшукати мужа — попри штамп «розлучена», називала його тільки так, та й прізвище на дівоче не міняла. Відшукати Василя змогла дуже просто. Двадцять перша ділянка, восьмий ряд, четверте місце. Другий міський цвинтар, у народі зветься Східним. Василько загинув у автокатастрофі, саме того дня, коли вона твердо визначилася із наміром знайти його. І чи не тієї ж години… А їй ніхто нічого не сказав. Ані тато з мамою, ані свекри. Спільні друзі теж промовчали. Не хотіли засмучувати. Така турбота… неймовірна. А вона, Ксеня, не почула біди. Не дзвонила, не писала Василю, не провідувала… Горда була, як той дідько. Авжеж, нею знехтували, ну то й вона теж. Знехтувала своїм серцем.

Рік по смерті Василя минув, як у тумані. Як у чорному мареві, океані скорботи, без країв, без берегів, самі лиш антрацитові хвилі, що гойдають тебе від ночі до ночі, від забуття до забуття. Ксеня закинула спів та навчання, майже не їла, і нікого не хотіла

бачити. До неї раптом почали навідуватися батьки, геть забувши про встидне заняття доньки; приїздила баба Галя і Ліпицький власною персоною, якому, чи не вперше в житті стало жаль когось стороннього більше, ніж себе. Усі вони, кожен по-своєму, прагнули розрадити Ксеню. Тато говорили: «Ти ще молода, хтось та єнший знайдеться», а мама піддакували. Баба Галя, дай їй, Боже, ласки, нічого не говорила, а лише мовчки плакала, обіймаючи онуку. Артур утішав дурним — усе кпинив із Василя, що той був шофером, і такій кралі, як Ксеня, пари не складав. Ксеня гнівалася, сердилася, рюмсала, аж доки не втямила, що цього Ліпицький і добивається, і з тих пір на його смішки зважати перестала. А на рік по загибелі чоловіка дістала поштою бандероль. Саме перед тим, як на поминки йти. У пакунку був альбом у синій сап’яновій обгортці, а в альбомі — вирізки з газет і їхнє шлюбне фото на першій сторінці. Фотомайстер, аби здоров був, до занавіски їх тулити не став, а привів до студії, здоровенної світлиці, посеред якої стояв чорний рояль, «Стенвей і сини», змусив Василя сісти за клавіатуру, ще й пальці так виставив, ніби той грає; Ксеня в довгій білій сукні з мереживним шлейфом, тримаючи в руці келих шампані, сперлася на кришку рояля. Знімок вийшов неабияк гарно; вони, юні і закохані, в обіймах музики та іскристого вина. Сльози набігли Ксені на очі, уже звично, своє місце знаючи. А газетні вирізки були всі про неї, і кожна, нехай і з друкованим заголовком, все ж підписана на додачу кучерявим почерком Василька. «Ксеня в Ялті», «Ксеня на благодійному балі», «Ксеня в Будинку Уряду», «Ксеня Дмитрук видає новий альбом», Ксеня, Ксеня, Ксеня… Усі її досягнення, гастролі, кар’єра. Усе, чим вона жила без Василя. А чи разом із ним?

Ксеня так і не дізналася, хто надіслав їй того альбома, але дякувала йому за це, а Небу — за нього. Стало ясно як Божий день — Василько знав кожен її крок, пам’ятав про неї, і був поруч, на випадок, якщо вона оступиться або впаде. І напевно, не хотів, аби вона склала руки, й далі падаючи в безодню свого горя. Ні, зцілилася Ксеня не за один день, таке хіба в кінах буває, але того ж таки вечора, повернувшись з роковин, подзвонила Ліпицькому. Той від щастя ледь крізь трубку не просочився зі своїми поцілунками, зачувши, що сказала Ксеня.

Вона повертається. Вона хоче та буде співати. І вчитися теж.

…Ксеня звично вклонилася, щиро привіталася з аудиторією й назвала свою першу композицію. Утім, могла б і не називати. То була її візитівка. Хто чув прізвище Дмитрук, той цю пісню згадували. Ксеня написала її сама, і музику, і слова, тієї ночі, коли вирішила повернутися, і починала з неї кожен свій концерт.

Із композиції під назвою «Любов».

Любов — це зло, близьке до абсолюту, Любов — це крик, близький до німоти, Ніхто її не прагне розіпнути, Та де не глянь, кругом самі хрести… 16

Павло Вільгельмович Штос уже зібрався йти, устиг одягнути плаща й капелюха, проте, рухаючись до виходу довгим лікарняним коридором, побачив, що назустріч йому біжить захекана, розхристана Липочка. І відразу зрозумів, що візит додому, де на нього чекає тепла ванна, холодне шампанське і гарячий секс зі свіжою коханкою, відкладається, як кажуть в аеропортах, на невизначений термін.