Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Повітря охололо — сонце швидко падало за небокрай. Рутенія відсторонилася від Золоти:

— Ти, мабуть, іди.

— А ти?

— Я ще трохи побуду… Що зі мною станеться? Я ж під закляттям, — вона засміялася.

Сьогодні Рутенія мала ще одну справу: недавно згадала про Дзеваннину оповідь. Та говорила, що у неї був кінь. Її власний відьмацький кінь, що рухався швидше за вітер. Вже кілька разів вона намагалась його прикликати, та нічого не виходило. Тепер вона озброїлася новими знаннями — допоміг Добровін.

Рутенія ще дитиною дізналася, що в степах живуть дикі чорні коні. Якось Добровін взяв її з собою у подорож, і вона побачила їх — величних, сильних, гордих. Табун летів степом, вожак попереду, за ним — решта. Рутенія зачаровано завмерла, спостерігаючи той дикий гін. І раптом від стада відділилося лоша. Воно кульгало й не могло бігти. Разом із ним відстала і лошиця. Табун не помітив — погнав далі. Тільки тоді Рутенія з Добровіном зрозуміли: табун не просто так гнав, він втікав від величезної зграї вовків. Вони з’явилися, мов сірі тіні, нечутні і страшні. Спершу вовки напали на лошицю. Вона стала впоперек їхнього шляху, захищаючи дитя. З Рутенією щось сталося: вона забула про небезпеку і кинулася до кривавого дійства. Вирвалася з рук Добровіна. Той не встиг і зогледітися, як Рута опинилася серед зграї вовків, біля лошати. Вовки не напали одразу. Відчувши новий, людський запах, вони притихли, покинули розтерзану здобич і повільно оточували відьму. Добровіну довелося втрутитися. «Ось ти і знайшла свого відьмацького коня!» — засміявся він, і поклав відьмину руку на шию чорному, мов смола, лошаті. Те струсонулося і лишилося стояти на місці. А потім було навчання, чари, замовляння…

Сонце дійшло межі між небом і землею. Довгі тіні пагорбів тягнулися до відьми. Вона їх не боялася, бо засвоїла: боятися треба не тіней і темряви, а людей і істот, які в них можуть ховатися.

Русана часто ходила в ліс поночі — адже там є квіти, що розквітають лише під місячним світлом. Розгортаючи ніжні пелюстки, вони живляться його холодним сяйвом. Та раніше Русані було куди повертатися. Зараз же…

— Тату, нащо стільки їжі і одягу? — спитала вона батька. — Я знайду в лісі їжу, тим паче зараз!

— На одних ягодах та грибах далеко не зайдеш, а скоро настануть холоди! Згодиться. Хто зна, скільки тобі доведеться йти.

Русана погодилась, хоча думала: «Я тільки відійду трішки, а потім поверну назад!»

Вона намагалася так зробити вже кілька разів, але повертаючи, відчувала страх. Він брався невідомо звідки і був такий сильний, що серце вилітало з грудей, а ноги — дрібно тремтіли. Спирало дихання і хотілося закричати. Та тільки-но Русана вертала на свій шлях — все вмить зникало.

Вона йшла цілий день і під вечір зачала шукати місце для ночівлі. Ліс ніби взнав її думки: попереду розкинулась невеличка галявина, оточена могутніми дубами з товстим гіллям. Русана надибала зручне дерево: гілки росли не високо, але й не низько, а в стовбурі виднілося велике дупло, якраз для неї. Дівчина підстрибнула, вхопилась за гілля і видряпалась нагору. Дупло було порожнє, сухе й просторе.

Сонце кинуло в ліс свої останні промені, поступаючись холоду ночі. Русана витягла з мішка теплий одяг і натягнула на себе. Холод відступив — вона заснула.

Дівчина спала і не бачила, як коло її дерева зібралася купа світляків. Якби вона в цей час визирнула з дупла, то була б вражена — зоряне небо спустилося до її дуба. Але насправді це були не світляки. Це нічки, світлі нічні створіння, позліталися з усіх усюд на прохання полісунів. Нічки добре чують зло і вміють берегти інших від нього. Вдень же Русанину дорогу стерегли мавки, які й наганяли страх, коли вона пробувала повернутись додому.

Русана спала і бачила сон, у якому вони разом із батьком і мамою збирають ягоди і гриби. Вона все намагалась розгледіти мамине обличчя, але та весь час стояла до неї спиною…

Прийшов час для чарів.

Рутенія торкнулася рукою лоба, губ, живота. Заплющила очі, опустила руки вздовж тіла і почала крутитися. Чорне волосся розліталося навсібіч. Відьма прискорила оберти. Розслаблені руки піднялися над землею. Рух наростав, і ось уже руки розкинуто в боки, й коли б