Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

хто подивився згори, то побачив би суцільний чорний диск із білими краями.

В тілі щось вибухнуло. Тепло розлилося хвилями. З кожним обертом тепла ставало більше, а рухатися — важче. Повітря загусло, мов сметана. Серце радісно закалатало: такого стану вона досягла вперше. Цього разу може вийти! Натхнення додало їй сил, і відьма подолала опір — закрутилася швидше. Почувалася келихом вина, повним по вінця — ось-ось розхлюпається. І воно прийшло! Коли вже немає сил стримуватися! Коли хочеться випустити з себе накопичену силу! Щоб прийшло звільнення! Щоб прийшло щастя!

— Та-а-а-а-к! — вигукнула відьма і різко зупинилася.

Все тепло, що так довго в ній збиралося, заворушилося і вирвалося назовні! Кожною частинкою тіла вона відчувала, як струменить воно потоком! Стало ясно, як удень. Гаряче світло струменіло з Рутенії й повнилося фарбами.

Такої сили Рутенія ще не відчувала. Вона всемогутня! Вона могла зруйнувати місто, могла запалити ліс, могла вступити в бій із Ахруманом — могла все!

Вона так захопилася, що мало не забула про мету. Та ні, не забула. Щойно вона звикла до нових відчуттів, як розпочала нове дійство. Видобула з кишені три довгі волоски, що дав їй Добровін. То були волоски з Лютиборової гриви. Намотала одну волосину на праву руку, одну на ліву, одну зав’язала на шиї. Тоді сіла на землю і звела долоні перед собою.

Три волосини на моїм тілі, Одна на руці, друга на руці, третя — на шиї. Як торкаються вони мене, Так і ти, Лютиборе, почуй мене і прийди!

У голові вибухнуло видіння: чорний, сильний красень-кінь бив копитами об землю, його довга лискуча грива віється на вітрі… Тричі викрикнула вона: «Лютиборе, я кличу тебе!» Тричі почула вона закличне іржання. Тоді розвела руки. Світло нечутно розлетілося навсібіч. Зникло відчуття всемогутності, натомість прийшла спустошеність. Виснажена відьма похилилась додолу, притулилась до землі, заплющила очі і заснула.

Отямилась вона від чиєїсь присутності. Прислухалася, щоб визначити джерело тривоги. Переконалася, що не зв’язана й ніщо не обмежує її рухів. Лише тоді підскочила і відсахнулась якнайдалі від супротивника…

— Засвоїла уроки, — почула вона.

— Це ти, Добровіне? — Темно, хоч в око встрель.

— Я, а хто ж? — Відьмак запалив над головою світляну кулю. — Хоча після того, що ти тут влаштувала, можна було б чекати й на появу Чорного Ворона…

— Я влаштувала?

— Рутеніє, ти створила такий Вихор Сили… Його відчули всі відьмаки Словунії, і я думаю, навіть Богумиру!

— Я? Не може бути! Я ж робила все, як ти казав…

— Тут є і моя вина. Недооцінив я тебе. Забираймося звідси і готуймося до гіршого.

— Почекай! Ахруман же знає, що я в Суронжі, і нічого до цього часу не вдіяв? Чого ж боятися? Що змінилося?

— Що змінилося? Ти знову набула сили! Поки ти була без пам’яті і без сили, ти не становила для нього загрози. Зараз же ти сама прийшла до нього і сказала: «Я знов маю сили, я знову стою у тебе на шляху!»

— Оце так! Як же… А як же Лютибор? Я ж кликала його… А його немає?

— Немає? А ти озирнись! — і Добровін вказав відьмі за спину.

Тієї ж миті її голова торкнулася чогось теплого і живого. Вона злякано відсахнулась, та вже наступної миті у поле її зору потрапив він… Її відьмацький кінь, її Лютибор! Він сумирно стояв і дивився на відьму вологими чорними очима. Та повільно підійшла і поклала руку йому на гриву. Кінь стрепенувся. Всі сили, витрачені на заклик, повернулися. Відьма знову почувалася сповненою життя. Вона оглянула коня з усіх боків. Чорний, як сама ніч. Якби не Добровінове світло, його б узагалі не було видно.

— Добровіне, а що далі?

— Отакої, прикликала друга, а тепер не знаєш, що робити?

— Я… справді не знаю. Забрати його в місто? — непевно спитала вона.

Спробувала уявити цього красеня у стійлі, поруч із миршавими міськими коняками… Лютибор, ніби побачивши її видіння, заіржав і відступив на крок.

— Відьмацький кінь, та ще й з породи диких, у стійлі? Ні, його життя — вільне! Він поруч, бо так хоче. Ти ні до чого не можеш його змусити. Він вільний! Він прийшов до тебе — отже, не забув. Він, щойно ти його покличеш, примчить до тебе, як вітер! Зараз же ти можеш