Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

ланцюг, кинув його Бітові і сказав:

— Зараз я буду читати замовляння, а ти в цей час мусиш його рвати.

— Та я його однією лівою!

— Рви!

Віт вхопив цеп і легенько шарпонув. Залізо не піддалося. Він почав рвати з усієї сили, аж почервонів. А Золота промовляв:

Є сили, і на кожну силу є сила ще більша! Як не можна зараз порвати цього ланцюга, Так і не можна буде відірвати нас один від одного!

Тієї ж миті ланцюг вирвався з чугайстрових рук, піднявся в повітрі, засяяв жовтим і зник. Зачарований Віт все ще стискав руки, коли зільник повідомив, що зараз буде боляче. Рутенія не встигла зібратися, коло диму, що обвивало її стан, раптом стиснуло живота. Золота лише прошепотів: «Не бійтеся, так треба…» — і кільце увійшло в тіло. Різкий біль розрізав навпіл, неначе хтось рубонув мечем. Ноги не витримали — всі попадали. Бось застогнав, Віт вилаявся, Золота з Рутенією терпіли мовчки. Згодом прийшло почуття дивовижної легкості.

— Ось і все! Ми навіки разом! — вимовив Золота. — Ми…

Та він не встиг доказати, бо в кімнату увірвався Добровін.

— Що тут відбувається?! — сердито вигукнув він. — Що ви з собою робите? — руки його тряслися.

— Та це… ми тут… — почав було виправдовуватися Золота.

— Та я бачу, що ви тут! — Добровін раптом замовк, потім озирнувся і заплющив очі.

Коли ж він їх відкрив, то вже замість люті в них світилася усмішка. Відьмак вже не сердився. Та все ж для годиться вичитав Золоту з Рутенією — за те, що не повідомили його.

— Біль був? — спитав він.

— Еге ж, — скривилася від спогадів Рутенія. — Трохи був…

— А якби сказали мені — показав би, як уникнути! — Про себе пробурчав: «Розум є, а думати — не навчилися!». Глянувши вдавано сердито, він повів всіх за собою — відправляти чугайстра у гори.

Рутенія чекала чогось яскравого і величного, та відьмак вивів усіх за межі міста і обмежився вогняним колом у повітрі.

— Ступиш туди — і опинишся у Мовчазних Горах. А далі вже сам…

Важко було чугайстрові прощатися з друзями. Рутенія намагалась не дивитися йому в очі: відчувала, що варто в них зазирнути, як не стримає сліз. Тому і втупилась у підлогу. Золота просто потис руку. Так само зробив і Бось. Рутенія нарешті змогла перебороти себе і підвела очі.

— Я дав обіцянку, і мушу йти! Я повернуся. І повернуся сильніший, ніж був. Я зможу стати поруч із вами в битві зі злом. Я не осоромлю вас. Колись чугайстри були великими воями!

По цих словах він обернувся і вступив до кола.

Добровін пішов. Рутенія провела його поглядом. Їй хотілося його наздогнати і сказати, що без Віта їй буде самотньо, що Віт — мудрий і сильний, що він… Та вона вчасно зупинилася — не Добровіну це слід було казати, а Бітові… «От дурепа!» — картала вона себе. Вона торкнулась плечем Золоти. Золотина рука стисла її долоню. Злидень спостеріг те і пішов геть.

Відьма і зільник стояли поруч. Золота повільно і нерішуче обійняв Рутенію за плечі. Та не пручалася, а лише сильніше пригорнулась до теплого тіла. Перед ними розкинулися зелені пагорби.

«Мені розповіли, що пагорби навколо міст у Словунії вічнозелені, і на них заборонено селитися людям. Чому?» — спитала вона якось Добровіна. І той розповів історію про полозів.

Багато років тому, коли між рахманами і людьми почали точитися чвари, з’явилися полози. Вони стали на бік людей, і ті вділили їм землі навколо своїх міст. Натомість полози мусили їх оберігати від нападів. Земляні полози можуть існувати лише під вільними землями, які не позначені ні землеробами, ні будівничими. Відтоді землі навколо міст вільні від поселенців. А коли зникли рахмани, почали зникати і полози. Зараз їх майже не лишилося, але люди по сьогодні бояться селитися на цих землях. Ходять чутки про смерті і горе, що напосідають на тих, хто наважується порушити святість цих пагорбів. Добровін тоді сказав ще одну річ, яка засіла в пам'яті Рутенії: «Люди вірять не в те, що бачать їхні очі; це їхні очі бачать те, у що вони вірять!»