Світлана Талан - Матусин оберіг

назбиралося, щоб заплатити за таксі, вирішила з’їздити на годинку до Карини. Подруги домовилися, і, коли в Карини був вихідний, а Костя пішов із дому, Олеся забрала дитину й викликала таксі.

– Я мушу звідси вибратися, – сказала Олеся подрузі, коли вони вклали дитину спати. – Жити в цьому гетто я більше не можу, а як вибратися – не знаю. Може, ти щось підкажеш?

– Без дозволу батька на вивіз дитини з ЛНР не вийде, – сказала Карина. – Навіть не знаю, що тобі порадити.

– Ти ж працюєш там, де повно бойовиків. Може, щось від них чула?

– Так! Згадала! – Карина луснула себе по лобі долонею. – От дірява голова! Краєм вуха чула, що бойовики заробляють непогано на переправі біля Трьохізбенки. Нібито там переправляють контрабанду і є нелегальний пункт пропуску, де не вимагають документів.

– За гроші?

– Так. Там є паромна переправа через Сіверський Донець, але потрібно чималенько заплатити. У тебе є гроші?

– У тому й справа, що нема, – зітхнула Олеся. – Але тепер є надія.

– У мене також невелика сума. Можу віддати, але їх не вистачить. Чула, що беруть у доларах.

– Хоча б приблизно скільки треба?

– Щось від двохсот до півтисячі зелених. Може, і помиляюсь, але пригадується, що озвучували такі суми.

– Чималенько, але я щось придумаю, – сказала на те Олеся.

Подруги проговорили ще з годину, дочекалися, поки Максимко прокинувся, подавши знак невдоволеним пхиканням, і Олеся зібралася додому.

– Сподіваюся, що Костя не дізнається, що я була в тебе, – сказала Олеся подрузі. – Якщо буде потрібно нам терміново зустрітися, я скажу по телефону, що захворіла, і в мене висока температура. Це означатиме, що мені потрібна твоя допомога. Домовились?

– Гаразд. Конспірація в нашій роботі – головне! – усміхнулася Карина й поцілувала дитину. – До зустрічі, малечо!

Костиного авто не було біля двору, тож Олеся спокійно видихнула. Вона зайшла у двір, дістала ключ, і раптом відчинилися вхідні двері. На неї з люттю дивився чоловік. У дівчини похололо в грудях.

Вона подумала, що доведеться збрехати, що була в магазині чи аптеці, але не встигла – чоловік схопив її за руку, потягнув до хати. Максимко заплакав, і Костя відніс дитину до спальні.

– Де ти була? – закричав він, бризкаючи слиною.

– У магазині, – промовила перелякано Олеся.

– Без візочка?! І на таксі? Я знаю, що ти десь вешталася! Знову хотіла втекти до свого кобеля?!

– Що ти верзеш? У мене навіть паспорта нема.

– Сучка! Ти була в тієї хвойди?! Вона тебе знову підбивала до втечі? – несамовито єрепенив чоловік.

– Ти здіймаєш ґвалт на рівному місці. Не знати чому кричиш, аж гай гуде, – спокійно сказала Олеся, намагаючись не провокувати його на сварку. – Їсти будеш?

– Їсти?! Та ти з мене вже всю кров випила! Ну начувайся, Лесько! Ти ще пошкодуєш!

Олеся подумала, що на цьому все скінчилося, але удар кулаком в обличчя збив її з ніг. Біль пронизав усе тіло, перед очима замиготіли червоні плями, і вона втратила свідомість.

Коли Олеся розплющила очі, нікого поруч не було. Вона застогнала, коли зробила спробу підвестися, і знову прилягла на долівку. Як крізь воду, долинув до неї дитячий плач із сусідньої кімнати. Вона підвелася, хитаючись, пішла до Максимка.

– Моя крихітко, – промовляла вона, колихаючи дитину на руках. – Це незабаром скінчиться. Ми з тобою поїдемо далеко-далеко, де не буде цього жахіття. І все в нас буде добре. Ми – сильні. Чи не так, синочку?

Зі страхом чекала Олеся повернення Кості додому. Увечері вона вклала дитину раніше спати, щоб та не чула гармидеру, якщо Костя продовжить свої знущання. На її подив, він зайшов до хати спокійно, помив руки, попросив дати вечерю. Олеся слухняно й мовчки накрила на стіл, сіла навпроти.

– А ти чому не вечеряєш? – запитав він, відламуючи кусень хліба.

– Я не голодна.

– Не голодна, не холодна, то чому тікаєш? Чого тобі не вистачає?

– Я всім задоволена.

– Це добре! У тебе все є, і ти тепер будеш завжди поруч зі своїм чоловіком, – чи то спитав, чи ствердив він.

– Так.

– Ти мене змусила вдатися до кардинальних методів, Олесю, – сказав він, наминаючи смажену курячу гомілку. – Ти ж знаєш мого друга, майбутнього хрещеного нашого сина Льоху?

– Знаю.

– Так ось. У нього є старший брат, він займає одну з керівних посад у нашій республіці. Сьогодні ми з Льохою були в нього на прийомі, я описав проблеми нашої родини, і він згодився допомогти.

Олеся затамувала подих. Передчуття чогось лихого змусило її стиснутися, немовби стати невидимою чи зникнути з поля зору чоловіка, і серце завмерло.

– Нам потрібна допомога? – затинаючись від хвилювання, промовила вона, коли пауза затяглася.

– Тебе, Олесю, тепер ніколи й нікуди не випустять звідси! – сказав чоловік, карбуючи кожне слово.

Олеся розгублено закліпала очима.

– Навіть у Станицю, де могила моєї мами?

– Навіть туди. Нам довелося твої дані занести до «чорних» списків. Хочеш знати, що то таке? Ти в них значишся, як пособниця «укропів», тож тепер не зможеш без мене навіть ходити по вулиці. У будь-який час тебе може перевірити патруль і, з’ясувавши, хто ти є, кинути на підвал, а там сама знаєш що.

– Що? – упалим голосом промовила вона.

– Можуть бити, а потім і – пах! Розстріляти!

– Ні, це неможливо… Ти блефуєш… Навіщо ти…

– Хочеш перевірити? Спробуй! – Костя відкинувся на спинку стільця й задоволено голосно розреготався.

– Але ж мені… Як ходити до лікарні з дитиною?

– Тепер я сам буду тебе возити. І харчі сам купуватиму й носитиму додому. Ти будеш займатися виключно домашніми справами й дитиною. Чи не так має бути в ідеальній родині, коли чоловік справжній, а не якась там ганчірка?

– Але… Магазин майже поруч… Я не зможу туди ходити? І як гуляти з візочком? Де? – розгублено пролопотіла Олеся.

– Гулятимеш у дворі, садку, поблизу будинку на вулиці. Чи мало місця?

– Ти… ти дуже жорстокий. Ще й несправедливий.

– Ти мене сама підштовхнула до цього. Тепер я можу бути спокійним.

– Невже ти й справді допустиш, щоб матір твоєї дитини кинули на підвал? Щоб дитина лишилася сиротою?

– Дитину я ніколи не ображу, а матір, будь спокійна, для неї знайду. І навіть не одну! – дурнувато хихикнув Костя.

Він витер губи рушником, кинув його на стіл і пішов у спальню. Олеся довго сиділа за столом, мов скам’яніла. Було схоже, що Костя не жартує.