Світлана Талан - Матусин оберіг

– Як так?

– Саму, з дитиною. Він мав би тебе підвезти, оформити без черги.

– Так він на службі! Йому ніколи. Ну все, бувай! – сказала Олеся.

Карина взяла валізу, і подруги пішли. Не встигли вони відійти на десять кроків, як Льоха кудись зателефонував.

– Агов! – крикнув він дівчатам. – Ану, красуні, зачекайте!

– Це кінець! – стиха промовила Олеся й зупинилася.

– Зараз Костя приїде, – сказав Льоха. – Наказав побути з вами й нікуди вас не відпускати.

Земля хитнулася під Олесиними ногами. Вона зрозуміла, що мала один шанс вирватися звідси – і вмить його втратила. Випадкова зустріч зруйнувала її плани і, можливо, майбутнє життя. Олеся не знала, що на неї чекає вдома, але була впевнена, що чоловік оскаженіє. Вона стояла з дитиною на руках, ніби приречена на смерть, яка дихає їй у спину й від якої нема порятунку. Карина взяла її під руку, але легше не стало. І синє небо над головою враз стало вже не таким привітним та обнадійливим.

Костя спинив авто так, що вискнули гальма. Він був лютий, і червоне обличчя видавало, що злість аж клекотіла в ньому. Олеся зіщулилася. Їй здалося, що чоловік ось-ось розпустить пазурі й учепиться їй у шию. Костя схопив валізу, пожбурив її на заднє сидіння автівки, кинув подругам зле:

– Швидко в машину!

Його аж трусило від люті, тож Олеся з Кариною мовчки сіли в автівку. Удома Костя вихопив дитину з рук дружини, поклав у ліжко. Олеся зойкнула від болю, коли чоловік схопив її за руку, потягнув за собою в іншу кімнату й зачинив за собою двері.

– Поясни, куди ти зібралася? – зловісно блиснув на неї очима.

– Чому ти такий заїдливий? – намагаючись не розлютити ще більше чоловіка, спитала Олеся. – Чи не можу я поїхати до себе додому?

– Додому, кажеш? – єхиднувато оскалився він. – Мене не попередивши?

– Я хотіла зателефонувати тобі, але не було зв’язку.

Костя схопив Олесю за барки, важко дихаючи, безжально трусонув її.

– Пусти! – злякано промовила вона.

– Я знаю, куди ти зібралася! Хотіла від мене втекти до свого коханця?!

– Та ні ж бо!

– Зізнавайся, суко, до нього захотілося? Я тебе не влаштовую?!

Олеся спробувала вирватися, але удар в обличчя кулаком звалив її з ніг, і вона впала. Костя схопив валізу, відкрив блискавку й почав із неї все витрушувати. На долівку впали дитячі підгузки, одяг, її білизна, тека.

– Ось вона! – чоловік схопив папку. – Цим ти дорожиш? Тож вона буде в мене!

– Віддай! Вона моя! – попросила Олеся, витираючи кров, яка заюшила з розбитої губи.

– Де паспорт, я питаю?!

Костя висипав на підлогу все з її сумочки. Він забрав усі документи разом із текою.

– Усе! Тепер ти навіть у місто не зможеш вийти без документів! Досить випробовувати моє терпіння! – волав він.

– Листи віддай, – попросила Олеся. – Ти не маєш права!

Вона підвелася, ухопилася двома руками за теку.

– Усе забирай, а листи мої! Віддай!

Чоловіка від злості ледь не на кусні рвало. Він смикнув на себе теку. Сили були нерівні, тож папка швидко опинилася в нього. Олеся схопила його за руку, але він, мов бісом підбитий, відштовхнув її від себе, боляче вдаривши кулаком у груди. Вона поточилася, не втрималася на ногах і впала. На неї посипалися удари ногами, дівчина скрикнула, стислася в клубок, підтягнувши під себе коліна. Він бив безжально носаками, і важкі берці раз по раз упивалися нестерпним болем у її тіло.

– Що тут у вас? – прочинила двері Карина.

– Іди геть! – просичав чоловік і гримнув ногою у двері. Двері вдарили Карині по обличчю, і з носа потекла кров.

Коли катування скінчилося, Костя замкнув папери в сейфі, ключ забрав із собою.

– Усе! – він витер з чола піт. – Хвойди, ваша «прогулянка» скінчилася! А тебе, – тицьнув Карині в груди, – щоб я більше в нас не бачив. Ти мене добре зрозуміла, сучко?

Перелякана Карина мовчки кивнула головою.

Костя не попросив вибачення. Олеся й не чекала на нього, бо таке пробачити неможливо. Вона ще більше зненавиділа чоловіка. Він і до цього був їй огидний, а після того, як її побив, вигнав подругу й відібрав мамин спадок, вона не могла на нього спокійно дивитися. Кожного разу, коли він торкався її в ліжку, перед очима знову було його перекошене від люті та ненависті обличчя. Вона мусила все здолати, стерпіти близькість із ним у ліжку, аби виграти час і знайти вихід. Думка про втечу її не покидала, але Олеся не знала, як це зробити. Був варіант виїхати з дитиною до Росії, а звідти – в Україну, але не була певна, що її зі свідоцтвом про народження Максимка випустять. Вона вирішила все обдумати й спробувати, але цей план відпав, коли випадково в магазині дізналася, що без дозволу батька матір з дитиною не випустять за межі ЛНР. Відчай охопив її й не відпускав. Не було поруч і вірної подруги, яка хоча б заспокоїла. Дні минали. Буяла першим цвітом весна, але вона не тішила. Тримала Олесю лише дитина. Коли брала сина на руки, тепліло на душі й на мить забувалися всі негаразди.

Костя іноді відчиняв сейф, щоб дати Олесі гроші на харчі та підгузки, і вона з болем дивилася на теку. Якби листи були при ній, було б легше, але Костя їх не віддавав.

– Коли ти мені повернеш теку? – якось наважилася спитати.

– Коли вважатиму за потрібне.

– Мені вони потрібні щодня, і ти це знаєш.

– Поки вони на замку, я спокійний, що ти не втечеш.

– Ти несправедливий, там листи, адресовані мені, і ти не маєш права їх забирати.

– А ти мала право мою дитину вивозити з молодої республіки, за яку я воюю?!

«У твоєї “молодої республіки” немає майбутнього», – хотіла сказати Олеся, але не стала провокувати чоловіка на нову сварку.

– Незабаром мій день народження, – нагадала вона, – там лишився останній лист.

– Я не якийсь звір, – сказав він. – Віддам, коли настане час.

– То хоча б Карині дозволиш приїхати до мене?

– А ось це – ні! – категорично заявив він. – Та хвойда підбила тебе до втечі, я це знаю.

– Ти помиляєшся.

– Усе! Розмову закінчено! – сказав він роздратовано. Із тих грошей, що давав чоловік Олесі на продукти, вона частину клала у схованку. Коли