Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Цього я не знаю. Напевно, він сам цього не знає.

— А потім?

— Потім він приїде сюди, побачитися з нами.

Він обертається і дивиться на мене, його очі широко розплющені, такі бездонні зіниці, здається, ніби глибоко в ньому рухається море.

— Думаєш, він приїде?

На вікні вітер грається з тонкою білою фіранкою, і я думаю, що Їм передав мені свою манеру завжди говорити все, як є, навіть якщо це ранить, як-от зараз.

— Я не знаю, Маріоне, — врешті кажу я, — думаю, найбільше за все йому хочеться піти.

— Він завжди цього хотів?

— Думаю, так.

— Але ж тепер він старий?

— Так, але часом лишаєшся малим усередині, навіть якщо виглядаєш старим.

— Мамо, тобі теж хочеться?

— Піти?

— Ага.

— Ні, я хочу бути з тобою.

На вікні надимається фіранка, а тоді звисає, ніби вітер вже ніколи її не зрушить. Я піднімаю руку і торкаюся Маріонової щоки, як колись давно Їм завжди торкався моєї щоки — поспіхом, ніби пташиним крилом.

— Маріоне, про що ти думаєш?

— Про те, що в нас буде стільки всього веселого.

Я сміюся.

— І що ж ми будемо робити?

— Побачиш.

У моїй пам’яті коридорами лікарні літає біла морська птаха. Цього не могло бути, але я так пам’ятаю з того першого разу, коли ми відвідували його в лікарні. Шурхіт крил, пір’їн і ледь вловимий запах моря і смерті, ніби десь усередині будівлі б’ються об берег хвилі, ніби архітектура приховує відкриту рану.

Ми трохи погуляли в красивому парку лікарні, потім повернулися автобусом до міста. За тиждень повернулися. У парку все розквітло, небо нависало так низько, що, здавалося, потоне, а квіти були великими, як моя голова. Японські вишні і левкадендрони, посаджені колись на світанку держави загального добробуту, кущі троянд, що спиналися на випалені сонцем фасади, а я стояла і дивилася на численні очі величезної будівлі, що спостерігали за нами. І коли я торкнулася Їма, він стрепенувся, ніби я зачепила рану.

— Привіт, моя цукерочко.

— Чому ти впав?

— Не знаю. Раптом під землею відкрилося небо. Я просто кинувся вниз.

Нас із Їмом затуляли великі крони дерев, коли ми йшли пліч-о-пліч садами лікарні, коли вгорі пропливала велика хмара, чорною випаленою травою стрімко розтягувалася велика тінь, і та тінь — це мій страх перед ніччю, мій страх опинитися замкненою, зазнати любові, втратити Маріона. Я згадую ночі, коли прокидалася біля Рікарда, і боялася чогось, чого ніколи не могла пояснити при світлі дня, раптового натиску на голову, якраз біля вушної раковини, невпинно оглушливого шуму, схожого на віддалений гул лісової пожежі, або сонця, яке несподівано світить посеред ночі і від якого починають світитися думки. Страх — це Пауль і хижі птахи, що ширяють угорі над будівлею лікарні, і квіти, високі як люди, з тильного боку Великого Чол., страх — це великі коріння, що вогнем виблискували у сутінках лісу Юдарскуґен. Улофа Пальме щойно вдруге обрали прем’єр-міністром, і щоранку дорогою з Валлінґбю до Росенбада він заїжджає до Бекомберґи відвідати свою маму. Ідучи під великими деревами Клокхуспаркен, він є ніким, просто самотнім чоловіком, який збирається відвідати одну стару жінку в психіатричній лікарні, і там, у відділенні, вона підтюпцем, як дитина, біжить до нього, старенька дівчинка, яка поспішає коридорами, вона вже не пам’ятає, хто він, лише знає, що це той люб’язний чоловік у костюмі, з портфелем, який щоранку з’являється, щоб трошки посидіти з нею, а потім зникає в коридорі. Страх — це Лоне, яка сидить на сонячному балконі з книжкою і чекає на мене і Маріона. Страх — це обличчя Їма, коли на нього світить сонце, але також саме тут страх і завершується, в приглушеному сонячному світлі, коли від Їмових слів вибухає сміхом хтось із групи чоловіків, які курять у тіні перед Великим Чол.

Їмове обличчя прояснюється тієї ж миті, коли він помічає мене.

— Ти знову тут, маленька безумна?

Страх — це також Сабіна, яка в хутрі біжить лісом, а за нею тягнуться сторожові собаки, це птахи, і бабки, і ялинки, і криваво-червоні порізи на її литках опісля, її голе тіло в морзі, це пацієнти, в яких немає родичів і які плавають у великих наповнених формаліном бетонних ваннах у медичному закладі.

— Усе, чого я прошу, — свободи, а коли свобода відмовляє мені, я все одно її здобуваю, — каже вона.

— Сабіно, але якщо це ти впадеш?

Для неї божевілля є надією, я завжди про це забуваю.

— Тоді так і буде. Впасти — це зрозуміти Всесвіт.