Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

У 1980-х роках пацієнтів переводять з психіатричних лікарень через критику лікування, яке там проводилося, і в результаті хвилі реінституціоналізації, що прокотилася Західним світом. У 60-х роках з’являються антипсихотичні медикаменти, що дає можливість жити без інституцій, а величезних фінансових ресурсів, потрібних для старих психіатричних лікарень, більше не існує.

Сьогодні психіатричний догляд здійснюють у великих лікарнях; залишилося близько десятої частини робочих місць з тих, що були раніше.

Іноді я думаю, що час Бекомберґи співпав із часом держави загального добробуту, 1932–1995 роки.

Учора, коли переходила площу, я знову побачила моряка, вперше за кілька тижнів. Він сидів на звичному місці з пляшкою горілки в руці, але тепер уже в кріслі на колесах. Обидві ноги були ампутовані трохи нижче паху, пов’язок ще не зняли. Побачивши мене, він помахав рукою і погукав, я сіла на лавці біля нього.

— Що сталося з твоїми ногами? — запитала я, стримуючи нудоту і намагаючись не дивитися на його понівечене тіло; здавалося, ніби він побував на війні. Він плеснув в долоні й засміявся.

— Їх уже нема.

— Я бачу, але що з ними сталося?

— Ех, ці ноги і так ніколи не приводили мене до добра. Завжди йшли туди, куди їм хотілося. Сама знаєш, навпрошки в першу-ліпшу крамницю з алкоголем або сюди, на площу. Знаєш, як воно буває. А тепер у мене оця класна штука, — він усміхнувся і поплескав по вузьких колесах крісла.

Після цього я пішла забрати Маріона, плакала всю дорогу, було таке відчуття, ніби я повертаюся з похорону. Зайшла в дитячий садок, Маріон кинувся до мене через маленькі кімнати. Щоразу він стає таким незбагненно щасливим, і я теж стаю щасливою. Це ніби вітер усередині мене, можливість, тріщина серед темряви.

Якраз перед тим, як народився Маріон, до пологової зали, де я стояла з пекучим болем у тазу, накинувши відкритий лікарняний халат на голе тіло, залетіла маленька пташка. Біль був таким сильним, що знищував усі думки, забирав страх розірватись, як шматок тканини, і стекти кров’ю. Пташка була маленька, як колібрі, світло-блакитної барви. Вона сиділа у відчиненому вікні, дивилася на мене, і тому я відчула, наче мене вибрали, можливо, так і було. Маріон вийшов із мене, ніби маленький дельфін. Це сталося так швидко, він мало не упав на підлогу, перш ніж я його упіймала. Потім я думала про Лоне — що колись давно вона зробила те саме для мене. Тієї ночі вона теж була сама в пологовому, Їм не ночував удома, він з’явився в лікарні тільки під ранок, п’яний і з таким великим оберемком троянд, що в лікарні мусили принести відра. На єдиній фотокартці з лікарні Лоне виглядає розлюченою, розбитою, вона сидить на краю ліжка і вперше тримає мене на руках. Під очима в неї темні патьоки косметики.

Я часто думаю про Рікарда, про те, яким м’яким він був зі мною, згадую його руки, як він заводив мої руки мені за голову, коли ми кохалися, як обережно проводив пальцями по моїй долоні, туди-сюди уздовж лінії життя і далі, до тонких судин на зап’ясті, я думаю, йому слід було міцніше тримати мене, ніколи не дозволяти мені піти. Коли Маріону було всього кілька місяців, він зателефонував із Гельсінкі і плакав. Я не знала, що маю казати, тому просто відклала слухавку, а тоді лягла біля неї на підлогу і слухала його плач. За якийсь час він поклав слухавку, можливо, зрозумів, що по інший бік мене вже нема.

Часом я думаю, що Пауль порятував мене від щастя, все одно мені не віриться, що я зуміла б жити щасливо. Одного разу ми дуже наблизилися до щастя, в ті вечори на Каммакарґатан, коли ми були одні в усьому світі, огорнуті сонячним світлом на великому ліжку Лоне. Це нагадувало внутрішній біль, я ніби переповнювалася і оберталася всередині, виверталася зсередини.

Зараз пізнє літо, нормальні люди повернулися до міста, вони наповнюють його своїми звуками, своїм багатством і своєю присутністю, своїм бігом підтюпцем. Тутешня майстерня перук зачинена на невизначений час, причіплена записка «Скоро буду» висить вже декілька тижнів, а в баптистерії у церкві зі скляної труни забрали дитину з перами. Я прокидаюся зранку і не знаю — я зараз юна і чекаю, що життя ось-ось почнеться, чи все вже давно закінчилося, і, витягнувши руку на ліжку, торкаюся загорнутого в простирадло Маріона. Я вічуваю, що він не спить, хоча й лежить, відвернувшись від мене.

— Я бачив сон про дідуся, — каже він сухим сонним голосом.

— Що тобі снилося? — питаю.

— Що він поїхав велосипедом у море. Його вже нема?

— Ні, Їм тут. Він у своєму будинку біля моря.

— І надовго він