Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Я б хотів, аби наприкінці ти була зі мною. Якби ти могла бути зі мною на пляжі, коли я зайду у воду, то мені не було б так страшно.

Часом, якраз перед тим, як заснути, переді мною виринає образ нерухомих блакитнуватих дерев над прогулянковим подвір’ям біля Великого Чол. Дерева стоять непорушно, незважаючи на легкий вітер, що дме через Клокхуспаркен, ніби не існує нічого, що могло їх зрушити, і я чую, як булькають маленькі водяні ящірки, які навесні збираються біля ставка, ті блискучі чорні скелі біля озера Юдарн, куди ми з Їмом часто прогулювалися, коли він отримував дозвіл на якийсь час залишати лікарню, ми могли годинами стояти там на стрімкому боці, де вода завжди лежить у тіні, і дивитися на наші рухомі віддзеркалення далеко внизу.

Лоне завжди казала, що моє і Їмове обличчя вирізані тим самим ножем; коли я лежу, прокинувшись, у перших променях світанку і дивлюся на фотокартку з Бекомберґи над моїм ліжком, на якій ми втрьох, то бачу, що нагадую їх обох, що в мені є і ненаситність Їма, і самотність Лони. І поки прокидаються птахи та починають бити дзвони Гедвіґи Елеонори, я бачу їх, як вони виглядали, коли все починалося, на початку нашої сім’ї, коли вони прогулювалися вниз по Норртулльсґатан в напрямку до університету, кожен зі своєю книжкою під пахвою. Лоне у замшевій куртці і високих черевиках, а Їм — у м’якому вельветовому костюмі. А зараз Їм нахиляється, щоб поцілувати її перед вітриною антикварного магазину, і тоді вони далі спускаються вулицею. Поцілунок, який є початком і обіцянкою, яку він порушуватиме багато разів. Але тієї миті вони наче освітлені яскравим внутрішнім світлом, і їхні обличчя золотить призахідне сонце за Обсерваторіелунден. Навколо них досі дзижчать кілька пізніх літніх мерехтливих золотих бабок, вони летять разом з Їмом і Лоне до сліпучого світла майбутнього, і я чую сп’янілий Їмовий голос у телефоні з Каріньо.

— Насправді, я відчуваю велику вдячність за те, що трапилось так, що я захворів. Інакше я б нічого не зрозумів про світ.

— Коли ти підеш, Їме?

— Не можу сказати.

— Ти будеш думати про мене, коли відпливатимеш?

— Не думаю, що я взагалі про когось буду згадувати.

— Ти мені зателефонуєш?

— Якщо хочеш.

— Лише останнє питання.

— Що?

— Ти коли-небудь любив мене?

— Не знаю, Єккі, я цього не знаю.

І одного прекрасного дня стоїш і запитуєш себе: Це справді була реформа чи, можливо, я помилився?

Зараз на вулиці темно. Улоф перестав плакати, сидить, поклавши на коліна свій великий носовичок.

— І останнє, лікарю.

— Кажи.

— Ті, хто вбили Христа, вони ж були здоровими?

Лікар Яновскі м’яко сміється.

— Так, Улофе, маєш рацію. Христа вбили здорові люди.

— Я так і думав.

У порожніх коридорах дме вітер. Улоф встає, дослухається до мелодії.

— Чуєте, лікарю Яновскі?

— Ні, я нічого не чую.

Улоф зацитькує його.

— Не чуєте?

— Ні, лише вітер.

— Це не вітер. Це знову той хор. Вони співають для мене, для нас. Ви справді не чуєте?

Лікар Яновскі встає, теж слухає.

— Що вони співають?

— Цього я не можу сказати.

— Тоді заспівай.

Улоф співає.

Зима 1995 року, закривається останнє відділення Бекомберґи. Лікар Яновскі повільно йде неосвітленими коридорами, а тоді відкриває двері в зимове світло. Якийсь час стоїть під вибитим золотим написом і дивиться на маленький замерзлий ставок, потім застібає ґудзики на пальті й іде липовою алеєю геть.