Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Тепер є тільки завершення.

— І як знати, що оповідь закінчується?

— Про це просто знаєш.

З нічного неба летять одинокі сніжинки, лягають на траву, ніби тонкий шар пудри. Я щільніше натягаю на себе куртку.

— Лоне, бачиш ту самотню зірку, он там над деревами?

— Так.

— Коли вона падає, настає кінець.

Однієї ночі я бачу, як падає зірка, залишаючи за собою молочно-біло смужку в нічному небі, Їм знову пише мені з Каріньо, це нагадує довгі листи з дитинства.

— Єккі, мені тут так самотньо. Хочу, щоб ти про це знала, таке відчуття, ніби це останній раунд. Не засмучуйся. Ти ж знаєш, як воно буває.

У телефоні знову Їмовий голос. Глухий і пригнічений, звучить так, наче він довго лежав під водою.

— Слухай, Єккі…

— Привіт, Їме. Як тобі там?

— Самотньо… Розумієш?

— Так.

Я прислухаюся, щоб вловити шум моря поміж його слів, але навколо нього цілковита тиша, наче він, нарешті, зчепив двері, які завжди відчинялись і гримали від вітру навіть уночі, крізь які пісок, мушлі і мертві комахи залітали до будинку в Каріньо, та так і лежали купами під стінами. Чути лише, як спалахує сірник, а тоді дим виходить з його рота й розсіюється навколо його самотньої постаті за кам’яним столом у вітальні.

— Про що ти думаєш, Єккі?

— Про те, що я завжди боялася захворіти.

— Тобто — захворіти?

— Збожеволіти.

— Але ж цього не сталося.

— Іноді мені хочеться, щоб це сталося і щоб я вже не мусила боятися.

Зненацька його голос звучить так чисто, він м’який, присутній, тверезий.

— Але ж послухай, ти не захворіла. Ти стала кимось іншим.

Я дивлюсь, як палає далекий небокрай і на великі хмари, підсвічені останнім світлом.

— Звідки ти знаєш?

Він довго мовчить, чути лише, як він сильно вдихає, коли затягується сигаретою.

— Не знаю, Єккі, але раніше я завжди так боявся, що ти позбавиш себе життя, а тепер не боюся.

— Чому?

— Я завжди думав, що ти приречена на ту ж темряву, що і я, але тепер розумію, що це не так. Я просто знаю, що у тебе все буде інакше. Сподіваюся, що у Маріона теж.

Що робити з таким благословенням, думаю я, сидячи вночі з дванадцятьма блакитними намистинами в руці, все ще чекаючи, що життя схопить мене і понесе, що воно, нарешті, почнеться.

— Не чекай, — каже Їм, ніби прочитавши мої думки, — життя ніколи не починається, воно просто закінчується. Несподівано. Ось так.

І я чую, як він клацає пальцями в повітрі, а тоді ми знову мовчимо, на фоні чутно музику з грамофона. М’які тони серед ночі, останні звуки з Каріньо. Я думаю про Маріона, коли він був меншим, він завжди намагався впіймати великим і вказівним пальцями літаки у небі, він ніяк не розумів, що вони на величезній відстані, йому здавалося, що це маленькі іграшкові літачки, які можна тримати в руці.

— Я завжди думала, що могла б урятувати тебе, — шепочу, — але, напевно, нікого не можна врятувати від самого себе. Можливо, ти весь час це знав, знав, що такого не буває, і тільки я в це вірила.

Їм тихо сміється.

— Єккі, чорт забирай, звісно, я хотів цього, і лише цього, але це було неможливо, нічого не виходило. Твої зусилля не мали жодного значення.

— Жодного значення?

— Жодного.

А тоді я знову чую море, великий гул, може, тепер він відчинив двері і курить, стоячи у дверях.

— Єккі, я б хотів запитати у тебе дещо. Тому зателефонував. Остання справа.

—