Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Коли мені виповнюється вісімнадцять, я перестаю їх відвідувати. Дзвоню до їхньої квартири, але вони не відповідають, і мої листи залишаються без відповіді. Може, вони нещасливі або їм просто вистачає товариства одне одного.

Разом з кількома університетськими друзями я спускаюся по Дроттнінґґатсбаккен, коли Їм вивалюється з одного з барів. На ньому темне поношене пальто, перед тим, як піднятися на ноги й поплестися далі, до центру, він кілька разів падає у сніг. Після одного падіння здається, що він вже не встане, буде лежати на землі, люди будуть переступати через нього, а сніг все падатиме.

— Бідолаха, — шепоче мені Ульва й показує на Їма, не здогадуючись, хто він; нам видно, як його спина повільно зникає і зливається з людським натовпом. Потім я шкодую, що не підійшла до нього, я мала би простягнути руку і допомогти йому вибратися зі снігу. Могла сісти біля нього, почистити сніг з його волосся, запитати:

— Ти в порядку тепер?

— Можеш трохи залишитися зі мною?

— За десять хвилин в мене починається лекція.

— Посидь зі мною, лише кілька секунд. Мені недобре, Єккі. Де ти була дотепер?

— Я телефонувала кілька разів, писала листи, але ти так і не відповів.

— Не відповів?

— Ні.

— Як же я міг бути настільки дурним, щоб відкинути найкраще, що в мене було?

— Не знаю, Їме. Мені треба йти.

Маріону було лише кілька тижнів, коли Їм несподівано телефонує з таксі, дорогою на летовище. Минуло вже майже два десятиліття. Він п’яний, його голос не змінився — такий теплий, ейфорійний, близький.

— Ти народила хлопчика?

— Так, Маріона.

— Гарно. Можна мені його побачити? Можна потримати його на руках?

— Ти цього хочеш?

— Звісно, хочу. Єккі, ти бувала в Парижі?

Сильний вдих, він припалює сигарету, тоді чутно дорікання водія таксі і він неохоче гасить сигарету. Я чекаю. Маріон заснув на моєму плечі, я стою перед дзеркалом у ванні і розмовляю, затиснувши телефонну слухавку між щокою і плечем, по моїй голій руці тече тоненька цівка молока.

— Не дозволили курити в таксі?

— Не дозволили.

Я всміхаюся до свого відображення у дзеркалі.

— Сумна справа.

— Ну, скажи?

У телефоній слухавці чутно його усмішку.

— Я ще не знайшов готель, але ризикнув і купив квиток на літак для тебе теж, Єккі. Ми можемо зупинитися прямо біля L’Autoroute de l’Est з видом на річку або біля Опери, якщо там тобі більше подобається. У Тюїльрі зараз розпустилися дерева.

Я так і не поїхала з ним в ту подорож. Повернувшись, він подзвонив і попросив, щоб я приїхала з Маріоном до нього. Помешкання біля Васа Паркен було заставлене коробками, Бленда з хлопцями переїхали звідти. У великих світлих кімнатах не лишилося їхніх слідів, лише маленька червона музична шкатулка на стільці у вітальні, яку хтось із них, одягаючи куртку, напевно, відклав набік, а тоді забув.

Їм виглядав так, наче пив місяцями. Він довго дивився на Маріона, обережно торкнувся пухнастого волоссячка в нього на голові, але не відважився потримати, бо руки у нього тремтіли. Невдовзі він відішле піаніно до Каріньо, де знайшов маленький будиночок на березі моря. Він сидів у халаті на картонній коробці і показував мені рвані шрами на плечах, вони нагадували рани від того, що йому стерлися крила, він розказував, що впав у відкритий вогонь на пляжі біля Біарріца. Я помила рани від крові й піску і допомогла йому вдягнути чисту футболку, а тоді ми сиділи й дивилися на ніч.

Дорогою до лікарняної брами Лоне зупиняється. Це останній сон.

— То що ти думаєш про лікарню? Чому всі так боялися цього місця?

— Це схоже на запаморочення, цей страх упасти, бути відтягнутим у ніч, опинитися відкинутим. Але нема чого боятися.

— І тобі подобалося бути тут?

— Так, дуже. Мені подобався Їм.

Ми йдемо далі, повільно віддаляємося, прямуючи до автобусної зупинки. Падає м’який зимовий дощ, вдалині — звук ще одного літака, який знижується над верхівками дерев.

— А тепер?