Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

— Думаєш, мені її не жаль? Але вона сирота. За нею нікому лити сльози, а в нас один-єдиний синок. Невже ти не хочеш знову побачити нашу кровинку? — заперечувала жінка.

— Твоя правда, але вона така беззахисна. Не можна брати гріх на душу.

— Я всього лиш хочу повернути сина, і готова заплатити за це чим завгодно.

— А може, їй розповісти все, як є? — засумнівався чоловік.

— З глузду з'їхав! Думаєш, вона сама в петлю полізе? Заради чого їй розхльобувати чуже горе? Коли море послало її нам, значить, це доля.

Маріка зрозуміла, що мова йде про неї, й насторожилась. Судячи з усього, залишатися тут було небезпечно. Ці люди замислили щось недобре. Розсудливішим за все було прикинутися сплячою, удати, що вона ні про що не здогадується, і втекти за першої нагоди. Будь-хто інший на її місці так і вчинив би, та розсудливість не входила до числа чеснот Маріки. Вона не переносила брехні. Дівчина вийшла з-за ширми і запитала навпростець:

— Про що ви розмовляєте? Я хочу знати.

Жінка злякано ахнула, а чоловік збентежено відвів очі. Дружина доглядача докірливо подивилася на чоловіка і з осудом вигукнула:

— Діждався! Ти не любиш нашого сина. Тобі на все наплювати! Тепер я ніколи не побачу свого хлопчика.

Із її очей бризнули сльози. Доглядач стояв, втупившись у підлогу. Його плечі безвільно зсутулились, і він став нібито нижчим на зріст.

— Одягайся, птахо, й лети звідси геть. Нехай тобі усміхнеться щастя, — тихо мовив він, звертаючись до Маріки.

Дівчина помітила, як по його щетинистій щоці скотилася сльоза. Дивлячись на цього сильного чоловіка, можна було подумати, що він навіть у дитинстві ніколи не плакав. Маріка й сама нечасто давала волю сльозам, тому всією душею відчула глибину його горя.

— Розкажіть мені все, як є. Раптом я зможу вам допомогти, — сказала вона.

— Чим ти можеш допомогти?! — несподівано зі злістю вигукнула жінка. — Ти причина нашого нещастя! Раніше в нас була надія, а ти відняла в нас навіть цю малість.

— Я? Але що я такого зробила? — сторопіла Маріка.

— Не бери в голову, дівчино. Моя дружина — добра жінка. Просто вона збожеволіла від горя. Ти тут ні до чого. Йди своєю дорогою, — лагідно мовив доглядач.

— Нікуди я не піду, поки ви мені все не поясните, — наполегливо повторила Маріка.

— Це все через Навіжену Фріду, — зітхнув чоловік і повів мову. — 3 давніх-давен у тутешньому морі хазяйнує Навіжена Фріда. Ніхто не знає, звідки вона з'явилась, але немає нікого, хто завдавав би більше лиха, ніж вона. Фріда топить кораблі, а іноді викрадає цілі екіпажі. Трапляється, що в морі знаходять покинутий корабель. Без єдиного матроса він дрейфує у відкритих водах, поки його випадково виявить яке-небудь судно.

Навіжену Фріду ніколи ніхто не бачив на суші, та кілька місяців тому вона об'явилася на маяку. В ту пору я працював із напарником. Ми по черзі дивилися за маяком. У нещасливу ніч якраз було моє чергування. Темінь стояла — хоч в око стрель. Море розбушувалося так, що хвилі билися в дубові двері, погрожуючи зірвати їх із завіс. Біда, якщо корабель у такий шторм близько до скель підійде. В такий час маяк — перший помічник морякам.

Раптом двері відчинились. Дивлюся, заходить жінка. Красуня, яких мало, я зроду не думав, що такі на світі бувають. Обімлів я. Звідки в нашій глушині жінці взятися, гадаю? А вона й каже:

— Знаю, що ждеш ти сина із плавання. Живий він, здоровий, а повернеться чи ні, від тебе залежить.

Я, певна річ, запитую, хто вона така і звідки їй про сина відомо, а вона веде далі:

— Звуть мене Фрідою. А дехто називає Навіженою.

Тут я все і зрозумів. Упав перед нею на коліна, почав благати, щоб вона сина повернула нам. Обіцяв будь-яке її веління виконати.

Ось вона і наказала чекати, поки до мене з'явиться людина, помічена знаком. А знак цей — круглий камінець із дірочкою посередині. Й веліла вона відправити цю людину до неї замість нашого сина. І ще якнайсуворіше попередила: якщо я її наказ не виконаю, то сина нам як своїх вух не бачити.

Я погодився. Думав, прийде міцний хлопець.

Я його в рівному бою скручу і до Фріди відправлю. А воно бач як вийшло. З дівчиськом змагатися не по мені.

Доглядач маяка замовк, а потім підвів очі на дівчину і мовив:

— Тепер ти все знаєш. Іди геть.

Жінка кинулася Маріці в ноги й заголосила:

— Зглянься ти над нами, піди до Фріди. В тебе рідні немає. Ти однаково самотня, а в нас синок — світло у віконці. Юнгою в плавання пішов, іще й життя ж бо не повидав.

Чоловік підвів дружину з підлоги, обняв за плечі й мовив:

— Ну досить, досить. Що тут поробиш?

— Вона нікому не потрібна! — вириваючись, вигукнула нещасна жінка.

Слова вдарили Маріку, наче ніж у спину. Та для матері немає нікого дорожчого за свою дитину.

Побачивши, як дівчина