Симона Вілар - Сповідь суперниці

Священик промовчав і почав заспокоювати мого синка. Коли ж я віддав наказ рушати, цей піп заявив, що залишає нас. Мовляв, йому ліпше поїхати до Бранда, який знає, як вести переговори, й марно крові не проливатиме.

Тоді я знову згріб його за каптур і велів вести нас уперед.

Тут піп пробурчав:

— Кожне опудало на своєму городі — імператор.

Якби він не був потрібен мені як провідник, я відлупцював би його. Але я ще йому пригадаю ці слова. Коли, наприклад, він почне канючити пожертви на свою недоруйновану церковцю Святого Дунстана.

До вежі Херварда ми прибули, коли вже смеркло. І мені сподобалося, як були влаштовані засідки на підступах до неї та пости на болотах. Невже всім цим керує жінка? Я був ладен їй низесенько вклонитися. Хоча вона заслуговує на поклоніння вже як онука Херварда.

У вежі нас радо зустріли. Я роззирнувся. Таак… Затишне колись житло тепер було кам’яним кістяком із перекриттями поверхів. Людей тут було повно. А ще коні, худоба, кури. Розвернутися ніде. Я побачив Альріка. Хлопець зрадів.

— Шляхетний Хорсо, друже! Якщо ще кілька таких саксонських танів долучаться до нас, дамо ж ми прочухана Ансельмові!

— Спробуємо самі впоратися, — буркнув я у відповідь. — Головне зараз — відбитися від Ансельма з Бері-Сент. А там полум’я заколоту перекинеться на весь Норфолк, на все Денло.

Поки я з’ясовував, як ідуть справи, на гвинтових сходах, що тяглися вздовж стіни, з’явилась жінка.

І першою моєю думкою було — я десь уже її бачив. Може, вона мені наснилася? Не знаю, але скажу — я й не підозрював, що онука Херварда така красуня.

Вона підійшла, і я, — ну чисто нормандський куртуазний чепурун! — припав перед нею на одне коліно, доторкнувся губами до чарівної ручки.

Вона запитала:

— То ви і є Хорса з Фелінга?

Мені полестило, що вона заливалася рум’янцем, ховала очі, лише інколи якось тривожно поглядала на мене з-під довгих вій.

Я споважнів. Біс його вхопи! — я завжди можу визначити, коли подобаюся жінці. А ніяковість леді Гіти виказувала її з головою. Чиє б самолюбство не тішила думка, що він хвилює таке чарівне створіння!

Леді Гіта була не вища середнього зросту, але здавалася статною завдяки манері триматися з чарівною гідністю. Шкіра в неї — перлисто-біла. Губи… Пухкі, яскраві. Напевне, солодко такі вуста цілувати. Волосся світлого сріблястого кольору ніби дощем розсипане по плечах. Вії по-дитячому пухнасті. Очі ж… Добрі очі, барви крицевого клинка. Та все ж таки…

— Ми не зустрічалися раніше, леді?

— Ні!

Вона відповіла різко, навіть ніби перелякано. І це навело мене на думку, що можливо.

Вона відступила, приклала руку до грудей, уклонилася всім нам.

— Благаю Бога і Його Пречисту Матір нагородити вас, хоробрі мужі, за те, що відразу відгукнулися на заклик самотньої жінки.

Вона вміла розмовляти з людьми. Я бачив якими гордими стали обличчя в моїх вояків. Та й сам я ніби на голову повищав.

— Керуйте нами, шляхетна пані, й ви побачите, що не всі ще сакси впокорилися під владою клятих завойовників.

Далі ми сиділи біля вогню та обговорювали наше становище. Я не забув розповісти, що вже вступив у сутичку з людьми Ансельма. І обійшлося малою кров’ю: лише двоє поранених. Гіта вже наказала двом своїм жінкам подбати про них. Однією з її прислужниць був немолода товстунка, але коли я побачив другу, то спохмурнів. Знав я цю дівку. Пухкенька така, золотаві кучерики обрамляли лоб. Звали її Ейвота, колись я зумів її спіймати. Зухвала селянка дряпалася й кусалась так, що я ледве впорався з нею. Але своє взяв. Знаю я цих жінок: вириваються, вищать, кігті випускають, немов кішки. У мене самого зараз на обличчі були свіжі подряпини. Певне, чіплявся до когось під час йоля, але, хоч убий, не пам’ятаю, до кого. Та то пусте — зараз мене хвилювала тільки онука Херварда. Цікаво, що б сказала моя матінка, якби я привіз господинею у Фелінг леді Гіту Вейк? Але її ще треба заслужити.

І я старався.

Усі наступні дні присвятив військовим справам. Більшість людей Гіти пропонувала битися старим перевіреним способом: розсипатися невеликими загонами у фенах і завдавати швидких і несподіваних ударів. Я відразу відкинув цей план, нагримав на Утреда й решту тих, які наполягали. Ні, в нас є Тауер Вейк, вежа на острові серед озера, її не так просто захопити. І нам треба зосередити тут усі сили. Я заявив, що цілком зможу оборонити її від людей Ансельма. Звелів заготувати все до захисту, відновити у вежі ворота з міцних колод, обкути їх залізом, запасти харчів, зробити більше дротиків і стріл. Адже навіть якщо нам судилося загинути, все одно ще пустимо кров прибічникам клятого абата!

Утред був незадоволений моїм планом триматися за вежу. Так ми тільки притягатимемо сюди основні сили абата, твердив він. Адже люди Ансельма — добірні воїни. Навіщо ж нам спокушати долю, підставляючи себе під удар? Я гнівався, слухаючи його. Чого домагається цей простолюд? Невже думає, що я, шляхетний Хорса, побажаю, як в’юн, ховатися в очеретах серед боліт, а не прийму бою? Утред здивовано дивився на мене, казав, що радить вдатися до тактики Херварда, а його ж ніхто не порівнював із в’юном.

Леді Гіта інколи була присутня при наших суперечках. Вигляд мала спокійний і була на диво смілива, як людина, що ухвалила рішення і якій уже нема чого втрачати. Я захоплювався її витримкою. Оце жінка! Яких би синів вона мені понароджувала! Звісно, вона тендітна, тоненька, але в неї така сила духу, що народила б мені лише синів.

А лягти з нею в ліжко я хотів. Незважаючи на її тендітність, було в ній щось, і воно вабило мене так, як самотнє дерево притягає блискавку. Якась теплота, беззахисність… Врода. І де тільки я міг бачити її раніше? Ну ніяк не в обителі Святої Хільди, туди я ніколи не навідувався.