Марина та Сергій Дяченко - Печера

звуках Печери. І залишилася фігура з канчуком у руці.

Царна лежала.

Сама смерть не змусила б її встати з місця; те, що стояло перед нею, то й була, ймовірно, сама смерть. Воно не створювало звуків — круглі вуха-мушлі дарма напружувалися, намагаючись уловити хоча б ниточку подиху. Царна лежала, не відчуваючи жаху: чи сили її вичерпалися разом з бажанням жити, чи інстинкт підказав їй, що фігура з канчуком її не скривдить.

Печера жила. Віддалені звуки струменіли, мов пісок, ніби вода; царна лежала, поклавши голову на власне тремтяче плече, а трохи віддалеки стояв, неначе камінь, незбагненний і страшний прибулець.

І тому жоден любитель стерва не навідався до неї, щоб добити.

* * *

— …Пауло, посунься?..

Теплі долоні на очах.

— Пауло, прокидайся помалу… Як ти себе почуваєш?

Вона розліпила повіки. Теплі долоні перемістилися до неї на лоб.

Здається, вона була в Печері?..

— Я не пам’ятаю, — сказала вона вголос. Сон вислизав, віддалявся з кожною секундою, так, вона була в Печері й хотіла пити…

— Хочеш чаю?..

Вона насилу всміхнулася. Діловитий Тританів спокій передавався їй миттю. Наче найкращі ліки.

Вона всміхнулася впевненіше:

— Ти зостанешся… на ніч?

І нарешті побачила його лице.

І мимоволі здригнулась.

Він зостався.

Знесилена, вона не могла відповісти на його ласку, тоді він просто обійняв її, улігшись поруч. І цілу ніч пролежав нерухомо; зрідка прокидаючись, вона чула, як б’ється його серце. І тепла, спокійна долоня…

— Ти що, цілу ніч не спав?!

Світанок був ясний. Гарний світанок сонячного дня.

— Тритане, чого ж ти… цілу ніч?..

Авжеж, не спав, сказали їй його запалі зелені очі. Зелені в червоній рамочці, ніби пляма трави серед макового поля…

— Доброго ранку, Пауло… зараз, зачекай секундочку.

І по тому, як він намагається поворухнутись, вона зрозуміла, що він цілу ніч не змінював пози. Не ворушився, боячись потривожити її сон.

— У тебе руки затерпли?

У нього затерпло все тіло. Руки впали мотузками, коли він примудрився сісти на ліжку. Дошкутильгав до табурета, винувато всміхнувся, сів, як завжди, на краєчок…

— Тритане… — сказала вона пошепки.

— Усе гаразд, Пауло. Усе цілком нормально. Ти так добре спала…

— Я дурна, — сказала вона пошепки. — Добряче я тобі… вчора… Якщо віриш людині — треба вірити їй до кінця, правда?

— Правда, — сказав він без усмішки.

— Я образила тебе… недовірою, — вона зітхнула. — А ти простив… так просто. Коли я з тобою, мені здається, що все на світі просто й приємно… Тепер я віритиму тільки тобі. Так?

Тритан опустив запалені повіки:

— Так…

Тепер він розминав руки. Струшував, намагаючись відновити плин крові, морщився, знову струшував, потім розминав; на його лівій руці вже поверталися до життя пальці.

— Ну й ніч у тебе була, — сказала Паула винувато.

Тритан усміхнувся:

— Ну й ніч у мене була… Найкраща з ночей. Найкраща… Пауло, знаєш, ти так міцно… Вночі ти не була в Печері.

— Не була, — вона всміхнулася.

— Коли сплячий у Печері, в нього інше обличчя… На світі повно тих, хто голову продасть за рецепт… безпеки. До старості у багатьох людей з’являється… цей страх. А багатії й адміністратори переважно старі…

Усмішка на Паулиних губах потроху розтанула:

— Навіщо?.. Про це, ми…

— Якщо люди матимуть доступ до цього рецепта, — Тритан розминав кисті, — світ опиниться на межі катастрофи… Печера прийде на наші вулиці. І стримати її буде нікому.

— Тритане…

— Пауло… Не знаю, як тобі сказати. Не знаю, як тобі не говорити… Як мені виправдатися перед тобою і чи варто виправдовуватись.

Вона зчепила пальці. З жаху від того, що зараз його зрозуміє.

— Тритане, ти…

— Так, Пауло. Так.

Хвилину панувало мовчання. Тритан не опускав погляду, з хворобливим задоволенням катував себе, переймаючи всі думки й здогади, що відбивались у мокрих від сліз Паулиних очах.

— Так, Пауло. Ти унікальна безцінна істота. З часу досліджень Доброго Лікаря у світі стало повно порохових бочок, і от з’явився палаючий гніт — ти…

— Тритане, що ти говориш?!

— Правду. Я обіцяв тобі за певною межею — не брехати… Сьогоднішня ніч була межею.

— Але я НЕ ХОЧУ цього чути!!

— А мені боляче це говорити, — він нарешті відвів погляд, і вона тільки тепер побачила, яке в нього незвично біле обличчя. — Бо тепер ти, можливо, не захочеш мене бачити… А я тебе не бачити не можу.

Він підвівся. Узяв свій піджак, кинутий на білу ширму, поліз у внутрішню кишеню, витяг пачку фотографій:

— На…

Паула не хотіла дивитись, але й утриматися теж не могла.

Стільки фотопортретів у неї не було ніколи. У неї були картки з випускного вечора, автоматичні знімки для документів, ще трохи аматорських, і майже на всіх у її фотозображення були перелякані, не свої очі… А тут був розсип чудових, технічно вилизаних кадрів — Паула сміється, заклопотана Паула, рішуча Паула, злякана Паула, Паула колупається в носі…

Вона на мить захопилась. Її численні обличчя на матових прямокутниках були такі різні й такі живі, що здавалось, ніби перед очима прокручується кінострічка…

— Це прихована камера?

— Так.

— Увесь цей час ти за мною стежив?

— Так.

Паула ковтнула слину. Куртка на три розміри більша, змія…

— Усе навмисне?! І балакучий…

Чомусь «балакучий собака» здався їй зараз найобразливішим. Най…непрощеннішим.

— Я здорова?!

— Так…

Він знову не ховав очей. Це не в’язалося з Паулиним уявленням про провину, про його дивовижну провину, яку…

— Ви мене… вивч… намагаєтесь… як Добрий Лікар?!

— Так.

— Як же тобі не соромно? — запитала вона тонким, на межі сліз голосом.

Він став на коліна.

Цей жест, який в інший час здався б оперетковим, тепер був цілком природний — як усе, що робив Тритан.

Він стояв перед нею на колінах, але, як і раніше, не опускав очей. Хоч і дивився тепер знизу вгору.

— Що ж мені робити, Пауло? Ми повинні зрозуміти. Ми обов’язково повинні знати, як саме Добрий Лікар добував свої препарати… Бо у світі вже є люди, які ЗНАЮТЬ шлях до цього. Ти сірник у пороховій вежі. І якщо до тебе доберуться чиїсь брудні руки… Я міг би довго тебе обманювати. Я міг би, повір… Але не став. Знаєш, чому?..

Безшумно розчинилися білі м’які двері.

Доктор Барис. І ще один, незнайомий Паулі, обидва бліді, з дивно стиснутими губами.

Тритан повернув голову. Не встаючи з колін.

— Потім.

— Пане Тодін…

— Зачиніть двері.

Якусь хвилину Паула думала, що вони не послухаються.

Але вони підкорилися.

* * *

Виставу було внесено в документи під нейтральною назвою «Пісні про кохання», прем’єра планувалася на