Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

знаті. Більш правильним, у випадку України та Росії, було б слово «плутократія» («плутос» — багатство), та воно й більше у дусі наших мов, тому що одразу породжує у думці ряд: плутяга, плутощі (тобто шахрайство). Слово «плутократія» широко використовувала геббельсівська антиамериканська пропаганда, може тому воно, за мовчазною угодою, в наші дні не використовується.

Якщо капітал зайнятий своєю справою, немає причин оголошувати його олігархічним. Але держава не може виконувати свої обов’язки, якщо її політику значною мірою будуть визначати, виходячи із своїх інтересів та мети, окремі могутні особи або групи, що здатні вплинути на законодавчі та правоохоронні органи, судову практику, центральні та місцеві керівні структури, на засоби масової інформації.

Масова свідомість не завжди ясно уявляє, які погрози приховує у собі могутній олігархічний тиск на владу. Наприклад, країні життєво необхідний певний закон, але у випадку його прийняття олігарх N буде недоотримувати, умовно кажучи, по сім мільйонів доларів прибутку щорічно. Усвідомивши це, N з допомогою всіх, що є у його розпорядженні, таємних важелів, включаючи підкуп, шантаж, інтриги, компромат, зірве прийняття закону. Його аж ніяк не турбує, що провал закону обійдеться його країні в мільярди. Свої мільйони йому дорожчі державних мільярдів.

При відсутності противаг олігархічному капіталу починається його самовідтворювання, він стає всесильним та невразливим. Чимало країн світу, не відчувши вчасно погрози олігархічного переродження, надовго опинилися на узбіччі сучасної цивілізації. Такий розвиток став би для України фатальним, і ми його ні в якому разі не допустимо. Для цього нам не обійтись без подальшого підвищення дієздатності держави. А щоб її підвищити, ми повинні оптимізувати державне управління, продовжити адміністративну реформу, рішуче скоротити апарат управління, забезпечити розмежування влади та власності, створити по-справжньому незалежну судову владу. Кажуть, що генерали завжди готуються до минулої війни. Наші реформатори першого призову, схоже, мимоволі готували Україну до життя у XX столітті. Скажімо, до життя наприкінці 70-х років XX століття — непогані часи, але вони не повернуться. Схоже, наприклад, що вони аж ніяк не розраховували на стрімкі процеси розшарування світу.

Країни світу сьогодні заведено підрозділяти на три рівні: перший — країни постіндустріального розвитку або «нової економіки»; другий — країни традиційних індустріальних технологій та масового виробництва. Для деяких з моїх читачів словосполучення «постіндустріальний розвиток» залишається все ще незвичним. У ряді країн, які у минулому були лідерами економічного розвитку, за останні два десятиліття бурхливо склалась принципово нова господарська система, основним ресурсом якої стають знання та інформація. Завдяки новій господарчій системі ці країни відновили динамізм свого розвитку, який ще двадцять років тому здавався безповоротно втраченим, і знаходяться сьогодні, напевне (про мої сумніви трохи пізніше), у авангарді світового прогресу.

Постіндустріальні держави «нової економіки» експортують у першу чергу інформаційні та наукомісткі продукти — комп’ютерні технології, програмне забезпечення, патенти та «ноу-хау». І, зрозуміло, складне устаткування, ліки нового покоління, системи оптоволоконного та супутникового зв’язку, дорогі мікрочіпи, тонкі прилади — весь набір сучасного високотехнологічного устаткування та техніки. Можливості безмежного споживання інформації та знань, особливо з появою Інтернету, створили для постіндустріальних держав нескінченно місткий ринок у всьому світі та забезпечили величезні прибутки. Якщо я виробляю алюміній, то можу продати чушку алюмінію тільки один раз, а якщо я виробляю комп’ютерне забезпечення, один і той самий «софт» я можу продати мільйони разів. Менш прибуткові виробництва поступово переміщуються з цих країн у «третій світ». Більш удачливі країни «третього світу» стають у кращому випадку складальними цехами міжнародних корпорацій.

По всій планеті йде своєрідний міжрівневий обмін: продовжується перерозподіл ресурсів на користь першого рівня, складаються механізми закріплення рівней. Ці механізми майже виключають можливість вертикального переміщення, таке можливе тільки для дуже обмеженого кола. І це, здається, зрозуміло: отримуючи великі та незаперечні переваги, постіндустріальний світ не палає бажанням ділитися ними. Ринкова конкуренція — це, на щастя, не «соціалістичне змагання», але й вона, як то кажуть, не без «першородного гріха». Формується (або вже сформувалась) своєрідна кастова замкненість найбагатших країн. У той же час в останні десятиріччя зростає нерівність, поглиблюється безодня між багатими та бідними. Все це небезпечно посилює нестабільність сучасного світу.

Фінансова криза 1997 — 1998 років додала енергії та красномовства тим, хто викриває «несправедливості» світового порядку: занадто великий вантаж кризи випав на країни, які сподівались поступово затвердитись як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу. Гроші перетікли до найсильніших, а слабі залишилися ні з чим. Проблема глобальної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що за останнє десятиріччя до числа бідних країн приєдналися колишні радянські республіки, серед них і Україна. Наша країна опинилася на другому рівні, і поки що для неї не видно перспективи піднятися вище у світовій ієрархії — але, підкреслюю, не видно саме у рамках тієї моделі трансформації, яка, на лихо, була нами обрана.

Я схильний погодитися з тими, хто бачить у дуже чіткій стратифікації світу небезпеку також і для країн першого рівня. Економіка таких країн уявляє гранично відкриту систему. Її існування можливе тільки за умов безперебійного функціонування загальнопланетних фінансових, транспортних та інформаційних мереж. Якщо внаслідок якихось причин їх робота буде порушена, економічна катастрофа виникне майже одразу. Деіндустріалізація, що йде сьогодні у країнах першого рівня, те, що вони переводять у «третій світ», де більш дешева робоча сила, все більші обсяги виробництва, робить ці країни дуже вразливими. Країни другого і особливо третього рівня, раптом щось станеться, виживуть, але хто може ручитися за країни першого рівня?

Майбутнє занадто не завбачене, щоб класти всі яйця в один кошик. Як людина, що все життя пов’язана із складним виробництвом, я цілком уявляю собі економіку, яка надає можливість, в разі потреби, здійснити досить швидкий перехід від високотехнологічної продукції до більш традиційної номенклатури виробів, та назад. В ідеалі (не знаю тільки, чи можна його досягти) я бачу Україну країною, де повномасштабна індустрія та масове виробництво співіснують з постіндустріальним виробництвом та високотоварним сільським господарством. Якщо тут можливо провести аналогію з класовою структурою суспільства, то я б віддав перевагу тому, щоб Україна перебувала у верхньому шарі середнього класу, як у більш надійному, стійкому та безпечному.

Є ще одна причина, що утримує мене від бажання бачити Україну постіндустріальною країною у чистому вигляді (добре, що така можливість ще довго не буде на порядку денному). Населенню країн першого рівня доводиться все менше боротися за підтримання досягнутого життєвого рівня; завдяки розвинутій (а то й гіпертрофованій) системі соціальних гарантій з’являється все більше людей, які не просто не бажають працювати, але й можуть дозволити собі не працювати. Росте й кількість