Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

Суспільні протиріччя, кризи важкі та навіть болісні, але, тільки переборюючи їх, країни та народи можуть розвиватися, інакше — застій, занепад, а у інших випадках — припинення історичного життя. Мені видається дуже показовою криза 1973 — 1981 років, про яку я вже говорив. Ця криза не тільки спричинила появу енергозберігаючих технологій, але й відкрила людям очі на їхню марнотратність, примусила набагато більше поважати природу, дала поштовх до відродження лісів та водоймищ. Воду у озері, на якому стоїть місто Чікаго, промислові стоки перетворили до кінця шестидесятих у хімічний розчин. Казали, що вночі можна було опустити в озеро відзняту фотоплівку, а через годину дістати її вже проявленою. Через двадцять років у озері стало можливим купатися. У ліси, запаскуджені сміттям, першими відправилися школярі. Вчителі розповідали їм, як важливо утримувати свою батьківщину у чистоті. І Америка поступово стала чистою країною. Мене надихає цей приклад ефективності громадянського суспільства. Але я не забуваю й про те, що якби в Америці крім громадянського суспільства не було ще й сильної держави, що підтримала ці починання, рух за прибирання країни не зміг би вирішити поставленого завдання.

Дуже добре, що нас захоплює ідея громадянського суспільства, але навіть розвиненому громадянському суспільству не все корисно, а тим більше в історично короткі терміни. Особливо такому громадянському суспільству, яке ще не сформувалося остаточно. Можно й потрібно вітати той факт, що наші люди вчаться відстоювати особисті та корпоративні права у судах, втім якщо ми вирішимо, що саме таким шляхом Україна покінчить з корупцією, чиновницьким всевладдям та свавіллям, боюсь, ця мета буде досягнена дуже й дуже нескоро. Вирішальне слово тут повинно належати державі. Так, правильно, все, що потрібно від держави — це «не заважати» діям законів ринку, але то — від ідеальної держави і в ідеальному суспільстві. У цьому ж сенсі правильне і ствердження, що держава не повинна взаємодіяти з приватним капіталом... Проблеми та труднощі у економічному розвитку виникають у нас часто-густо через надто повільне формування національного приватного капіталу. За цих умов особливо наочною бачиться істина, що приватний капітал, незалежно від своєї структури і розмірів, завжди потребує підтримки держави, розраховує на таку підтримку. Сучасна економіка зобов’язана своїми науково-технологічними досягненнями значною мірою тому, що могутність приватного капіталу і можливості держави являли собою ніби єдиний функціональний механізм. Авіація, космос, інформатика, інтернет, воєнні технології нового покоління розвивались та розвиваються саме завдяки такому поєднанню.

Країни Південно-Східної Азії здійснили у своєму розвитку небачений стрибок від архаїчних докапіталістичних відносин до сучасної економіки шляхом установлення, уже на старті своїх перетворень, не просто капіталістичних, а, користуючись марксистською термінологією, державно-монополістичних відносин.

Держава та приватний капітал повинні діяти спільно для формування ефективного внутрішнього ринку, підвищення платіжноспроможного попиту, для реалізації інших завдань економічного зростання, включаючи і соціальні, для максимальної концентрації сил та ресурсів (зокрема експертних) на розвитку іноваційної сфери. Інша справа, що держава не повинна віддавати накази приватному бізнесу, їх взаємодія — тонка, делікатна, невтомна праця з обох боків.

Певна річ, будь-яка структура приватного капіталу, що співробітничає з державою, працює для блага країни, ризикує бути оголошеною олігархічною. Найпростіше, що кажуть у таких випадках — про зрощення ікса або ігрека з владою, з людьми влади задля взаємної нечистої вигоди. Це відповідає дійсності, але не завжди, тут великий простір для домислів та соціальної демагогії, яка посилює напруженість у суспільстві. Я дивлюсь на такі речі, як на різновид «податку на свободу». Головне, що таки на свободу.

На світанку ринкових реформ із захопленням розмірковували про те, що майбутнє української економіки пов’язане з пріоритетним і навіть винятковим розвитком малого та середнього бізнесу. Люди зачаровували себе цифрами, які показують, що у передових країнах все тримається ледь не виключно на дрібних підприємцях. Мимоволі вимальовувався безкрилий образ України як країни дрібних крамарів та ремісників, країни будиночків під дахами з черепиці та безлічі крамничок. Таким, не спрямованим у майбутнє, підприємництвом часом милуються ті самі люди, які закликають каленим залізом випалювати з українців «психологію малороса» — психологію другорядності.

Одразу підкреслю: я особисто всіляко сприяю та буду сприяти малому та середньому підприємництву. Цей сектор в Україні поки що представлений переважно торгово-посередницькими фірмами та підприємствами сектору послуг, поступово росте також і складова впровадження, але я не забуваю, що найбільш успішним та прибутковим у всіх без винятку країнах Заходу виявляється такий малий та середній бізнес, який розвивається у зв’язку з великим. Не той, що виник сам по собі, а той, що був покликаний до життя появою гігантів. Він виконує функцію сполучних та проміжних структур, займаючи ті ніші у економічному просторі, які великі підприємства займати не можуть і не повинні. Чим більш розвинений такий бізнес, тим відчутніше прискорюються економічні процеси обертання коштів. Це, у свою чергу, підштовхує прогрес технологій, оптимізує використання робочої сили. Сам по собі малий та середній бізнес не може стати становим хребтом економіки. Але він з успіхом сприяє зростанню інтелектуального потенціалу суспільства, його фінансових та матеріальних ресурсів, а головне — допомагає повному задоволенню потреб та запитів людей, підвищує індивідуалізацію та «штучність» цих запитів.

Безглуздо протиставляти малий та середній бізнес великому капіталу та великим підприємствам. Треба виходити з того, що основою незалежної національної економіки, її несучої конструкції може і повинен стати великий національний капітал, який працює спільно з малим та середнім бізнесом.

Серед найважчих наслідків того, що ми входили у ринок стрімголов, — тіньова економічна діяльність. Сьогодні у тіні обертається, згідно більшості оцінок, 40, а по деяких — до 70 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП). Близькі оцінки даються також і для Росії. Тіньова економіка обходиться нам, як стверджують експерти, в 10 — 12 мільярдів гривень, це гроші, які проходять повз державний бюджет. Найнебезпечніше тут — «ліквідність» державного апарату, перетворення чиновників у активних діячів тіньової економіки. Світовою практикою доведено: чим слабіша держава, тим більший сегмент економіки іде у тінь. Звідси вимога: оздоровчі заходи повинні торкатися перш за все самої держави, її дієздатності.

Природний наслідок розквіту тіньової економіки — поява «олігархічних» структур, їхнього зрошення з державним апаратом. Слово «олігархія» походить від старогрецьких слів «олігос» (мало хто) та «архе» (влада) і означає «влада небагатьох». Уже із визначення видно, що олігархія ворожа демократії, тобто владі більшості (буквально «владі народу»). Термін «олігархія» не зовсім точний, тому що «мало хто» можуть бути не обов’язково багатими, а, наприклад, аристократами, і у давнину словом «олігархія» позначали саме правління