Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

class="p1">— Моїм завданням було, — продовжував адвокат, — охороняти винахід, бо ті, чий наказ я виконував, розпізнали в особі Нево агента одного безпардонного американського тресту. На жаль, я не зміг запобігти замахові на життя професора. Я мав завдання охороняти прилад і тому не мав можливості поїхати на Юкатан.

— Я не міг би навіть подумати таке про вас, — бовкнув збитий з пантелику Бергер.

А Роньяр зацікавився так, як можуть зацікавитись лише редактори:

— А хто вам дав таке завдання?

Відповідати на це запитання Гофстраат вважав зайвим. Його обличчя одразу стало замкнутим.

— Є люди, для яких дуже важливо, щоб такі винаходи не використовувались в злочинних цілях. Вони хочуть, щоб винахід професора Тербовена був застосований на благо людства і для наукових досліджень. Завдання цих людей я й виконував.

Зворушений Петер встав, підійшов до адвоката й міцно потис йому руку:

— Я дуже вдячний вам. Одночасно я хотів би попросити у вас вибачення за те, що іноді у мене зароджувалось певне підозріння до вас. Але ж я навіть подумати не міг!..

— Облиште, пане Тербовен, — відповів Гофстраат, — ваша підозра була цілком виправдана. Однак у мене були зв'язані руки, я не мав права розкриватися перед вами.

— Це мені зрозуміло. — Петер випустив руку Гофстраата. — Проте я хотів би тепер просити вас і надалі лишитися другом нашої сім'ї…

— А чому повинно що-небудь змінитися? Сподіватимемось, що ваш батько швидко видужає!

Лікар більше не міг стриматися, щоб не висловити свою пропозицію:

— А що, шановний Тербовен, якби ми спробували лікувати вашого батька при допомозі енцефалографа?

— Справді, у нас же є ще одна можливість! — з захопленням вигукнув Петер. — Дивно, що ми раніше не додумалися до цього?

— Як ви собі це уявляєте, шановний Бергер? — спитав Роньяр.

Лікар розвинув свій план, і всі з великою увагою вислухали його.

— Ви говорили, що ніхто не зможе ухилитися від тих думок, які передає ваш енцефалограф. Так же?

Петер ствердно кивнув головою.

— Отже, є можливість навіяти вашому батькові цілком певні думки.

— Загіпнотизувати електрикою! — схвильовано докинув Гофстраат.

— Цілком правильно! Навіювані думки мають бути саме такими, щоб повернути вашому батькові ясну свідомість. Один з нас у думці повторюватиме ці думки, а ваш енцефалограф прийматиме їх. Це мають бути цілющі думки, наприклад, такі: «… Я — професор Тербовен!.. Я — професор Тербовен!.. Я професор Тербовен!..» Ці слова треба знов і знов втовкмачувати хворому в голову. Але вони повинні логічно розминатися й бути в безпосередньому зв'язку з його нинішнім оточенням.

Гофстраат обвів поглядом усіх присутніх по черзі:

— Я негайно віддаю себе в ваше розпорядження, хай енцефалограф знімає мої думки. Ми могли б одразу й почати. — І з посмішкою додав: — Я ж маю певний досвід у цьому.

— Домовились! — майже одночасно вигукнули Бергер і Петер.

Під час цієї бесіди, що почалася так жваво й захопила всіх присутніх, було вирішено вже наступного дня піддати професора Тербовена впливу енцефалографа.

38

Професор Тербовен, мов сонний, сидів у тому самому зручному кріслі, яке в свій час виявилося фатальним для Нево. В кімнаті стояла така тиша, що чути було навіть зовсім тихе дзижчання апарата. Біля увімкненого енцефалографа стояв син пацієнта.

Обличчя Петера виражало найвищий ступінь зосередженості; його рука охопила вимикач «читача думок».

Доктор Бергер стояв перед сонним професором, який сидів у кріслі, і поглядав то на годинник, то на обличчя свого друга, що колись було таким жвавим і натхненним, а тепер надзвичайно стомленим і спустошеним.

Повільно спливали хвилина за хвилиною. Ніхто не промовив жодного слова.

Від цієї спроби залежали всі надії Петера; у нього від напруження боліла голова.

Бергер, навпаки, з непорушним спокоєм спостерігав за ходом експерименту. Як часто він уже в ролі хірурга стояв отак біля людини й чекав наслідків великої боротьби між умінням лікаря і силою смерті!

Всі інші сиділи в сусідній кімнаті. Бергер суворо заборонив їм заходити сюди: під час експерименту вони б тільки заважали. Гості спочатку протестували, але тепер усі чекали за дверима і теж не промовили жодного слова.

Крім учасників експерименту, тут була присутня лише мати Петера. Вона тихо сиділа на стільці біля вікна, найбільше зацікавлена в успіху: адже це був її чоловік, батько її сина, — скромно сиділа й чекала. Тільки добрі очі жінки пильно вдивлялися в стомлене, розслаблене й, на жаль, на багато років постаріле, але таке рідне й близьке обличчя.

В той час, коли гіпнотизуючі думки, пропливаючи на звуковій плівці енцефалографа, нечутно для присутніх з незвичайною силою випромінювалися в хворий мозок пацієнта, знову і знову утворюючи фрази, що, мов накази, діяли на божевільні уявлення пацієнта, Петер і Бергер стежили за кожною зміною в виразі обличчя професора, один з тривожним напруженням, другий — спокійно, з професіональною цікавістю.

Нарешті на апараті спалахнула червона контрольна лампочка: стрічка закінчилась. Петер вимкнув апарат і поглянув на доктора Бергера.

Той ще раз подивився на годинник. Найближчі хвилини мали показати, чи вдався їхній дослід, чи батькові Петера й надалі животіти в умовах духовного потьмарення.

Пацієнт сидів непорушно; його, довгі руки безсило лежали на бильцях крісла.

Бергер нахилився над обличчям професора, який був ще сонний, і знову підвів голову, зустрівшись поглядом з Петером. Вони зрозуміли один одного без слів. Петер ствердно кивнув.

Настав вирішальний момент. Бергер лагідно провів рукою по волоссю професора; він розбудив його, знову покликав до дійсності.

З великим зусиллям, мов після глибокого наркозу, пацієнт розплющив очі. Спочатку він дивився прямо поперед себе, як дивляться в безмежну далину. Потім його відсутній погляд повернувся з небуття й набрав життєвого виразу. Професор здивовано обвів очима людей, що стояли перед ним. Якщо досі його запале, засмагле під тропічним сонцем обличчя було невиразне, майже нерухоме, як мумія, то тепер воно засяяло теплим світлом; хворий впізнавав знайомі обличчя, він повертався до життя.

Затамувавши подих, Петер очікувально дивився на батька.

Нарешті професор поворушив губами. Несміливо, наче й сам не вірячи тому, що говорить, тихо сказав:

— Петер.

Здивування і глибока щира радість звучали в цьому єдиному слові.

Раніш ніж Петер опам'ятався, пані Тербовен, радісно скрикнувши від щастя, кинулася до свого чоловіка й, обливаючись сльозами, обняла його.

Помітивши, що у нього теж ось-ось бризнуть сльози з очей, Петер, як хлопчисько, збентежено почав сякатися. Від безмежного щастя і радості він не знав, що й робити.

Тут до нього тихенько підійшов Бергер і, не говорячи жодного слова, потиснув йому обидві руки.

Петер лише спромігся мовчки кивнути йому. Потім