Юліан Семенов - Прес-центр

сама собі на це запитання, світ буде нещасний, незадоволений, бентежний. Треба вичислити стосунки з коханим, відкинутим, тим, до кого ти відчуваєш ніжність, і, навпаки, з тим, хто неприємний тобі, дратує тебе, робить твоє життя маленьким і тому нудним…

Виголосивши останню фразу, Гіго перевів нарешті свій важкий погляд з надбрів’я Мішель на її очі й замовк. До кінця вечора він не зронив жодного слова, тільки пильно дивився на неї й багато пив; коли одягалися в гардеробі, сказав так, немов це було давно вирішено:

— Я проведу вас, бо ви дуже сумні і вам не хочеться йти додому.

Вона повернулася о третій ранку; Бреннер працював у кабінеті; подивився на Мішель з подивом.

— Я дзвонив у поліцію…

— Покійників відправляють у морг, — Мішель посміхнулася й співчутливо подивилася на нього: бідолашний маленький чоловічок, живе марною надією, світ його ефемерний і суєтний; боже милостивий, яке сліпе перше кохання, кого я любила?!

Вона прийняла душ, лягла в постіль, заплющила очі, й перед нею зразу ж постав Гіго, то вивергаючий думки, наче вулкан, а то важко мовчазний, і в цьому мовчанні була така ж владність, як і в усьому його образі; як батько, величезний і сильний, слову такого мужчини солодко підкорятись…

А Бреннер ще довго сидів над паперами, намагався читати їх, але писав на полях одне й те ж: «все, все, все».

Потім він допив холодну каву, викурив сигарету й зрозумів, що треба виїжджати в пекло; так він тікав од себе, од скандалів, од відчуття безвихідності; після Кампучії, Ольстера, війни на кордоні між Іраном й Іраком, де він провів три місяці, після Фолклендських островів, куди він прилетів на другий день після кризи, його стосунки з Мішель якось налагоджувалися, хоч і ненадовго.

Гаривас, мабуть, найгарячіше місце, сказав він собі, треба тікати туди, де стріляють. Чи розлучатись. А що тоді буде з нею? Що вона може без мене? їй здається, що вона все розуміє, але ж я знаю, що це не так. Вона загине, а я ж кохаю її…

… І все-таки вранці Бреннер сказав:

— Мішель, мабуть, нам треба розлучитися. Коли ми зробимо це?

— Коли? — вона всміхнулася. — Хоч сьогодні… Тільки це не те запитання — «коли?», любий мій… Ти спочатку постарався б відповісти на інше запитання, найчесніше: а чому ти хочеш розлучитися? Чому?

— Захопилася філософією? — спитав він, посміхнувшись. — Ну-ну… Я вилечу днів через два, в тебе є тиждень для того, щоб дати відповідь на моє запитання. А я трохи пізніше відповім на твоє конче потрібне «чому?». Домовились?

42

17.10.83 (23 години 55 хвилин)

Степанов завжди приїздив у аеропорт заздалегідь; він любив спостерігати зовсім особливе життя в прикордонні землі й неба; дух, що панував тут, часом нагадував йому останню мить за кулісами перед відкриттям завіси в день прем’єри, коли Борис Равенських гриз свої короткі селянські нігті, змахував долонею чортиків з лівого плеча, невидимих нікому, крім нього, ставав блідим до синяви, але неодмінно всміхався, змовницьки підморгуючи тим, хто стояв біля нього, ніби натякав, що наперед знає, як усе скінчиться, що, мовляв, він абсолютно впевнений у шквальному успіхові п’єси; як швидко він згорів, як багато не встиг зробити! А Галина Волчек приходила за куліси в якомусь дивному платті, хрипко, по-одеському лаялась, гладила акторів по голові, знаходила для кожного незвичайні слова, підбадьорювала, а сама шепотіла Степанову на вухо: «Ми провалимось так, як ще ніколи не провалювались». І всі за кулісами були якісь очманілі, ось як тут, в аеропорту; відчужені усмішки; розгублені, наче в останній раз, погляди; напружене чекання, коли диктор оголосить посадку на літак.

Тут, в Орлі, Степанов чомусь часто згадував нічний ханойський аеропорт, коли він повертався в Китай після тримісячного відрядження до партизанів; світло було тьмяне, голоси тихі, війна є війна; посадка на «Іл-12» проходила швидко, треба злетіти до появи «фантомів»; добрий, променистоокий Фам приніс тоді пляшку лікеру; на відміну від лаосців, які пили міцну рисову самогонку, тут, у Ханої, віддавали перевагу тягучій солоднечі невідомого європейцям напою, дуже смачно, тільки починаєш відчувати себе жінкою, надто вже вишукано; самогонка надійніша, особливо коли треба підніматися на пасажирському літаку під снарядами «фантомів»…

Степанов чітко уявив собі скорботне обличчя Костянтина Михайловича Симонова; той розповідав, як він летів у вересні сорок першого на незграбних напівфанерних бомбардувальниках бомбити Берлін. «Я тайком випив півсклянки спирту, — говорив він, — і не тому, що панічно боявся смерті, її кожен боїться; я боявся, що не встигну зробити те, що мушу зробити, я дуже боявся не написати того, що не мав права не написати. Відтоді я завжди п’ю перед польотом, усе-таки підйом у небо поки що протиприродний, років через сто це стане побутом, а «ТУ» замінить дорогу нам усім «емочку».

Степанов підійшов до стойки бару, замовив каву, до посадки на літак в Шьоньоф лишалося ще хвилин сорок; згадав Романа Кармена; тринадцять років тому, всього лише тринадцять («Иных уж нет, а те далече») він проводжав Степанова сюди, в Орлі; Степанов вирішив тоді будь-що потрапити в Іспанію; Кармен сумно говорив, як він йому заздрить: «Іспанія — це зовсім особлива сторінка нашої біографії, ліліпут, це молодість, це Гриша Сироїжкін, Володимир Антонов-Овсієнко, Хаджі Мурат Мамсуров, Ілля Еренбург, Михайло Кольцов, Всеволод Вишневський, це Арагон, Ернест Хемінгуей, це генерал Лукач, це дуже хороші люди, ліліпут, це незвичайний, гіркий, але чистий час, Митю».

Степанов добре пам’ятав цей аеропорт, коли він повертався сюди із Сантьяго після вбивства Альєнде; життя йшло тут своїм звичаєм; люди ошаліло всміхались один одному, поспішали до виходу на посадку, обмінювалися телефонами, пили віскі; чоловіки кадрились до гарненьких стюардес, все було як і завжди, але ж два дні тому десь у світі переміг фашизм, убили Альєнде, загнали на стадіон під палюче сонце художників і поетів, друкарів і лікарів; саме в ці хвилини, коли Степанов прилетів сюди, у веселий, благополучний паризький аеропорт, чудовому співакові Віктору Хара відрубали в катівнях руки… Маленькою, добре направленою сокиркою…

Все перехрещується, подумав Степанов, все дивне й швидкоплинне. Пам’ять виявляє себе непізнанно; вона резерв думок; але іноді може бути й баластом, уступивши місце новим враженням, що відкладаються в черепочку од дня вчорашнього, а то виблисне раптом невідомо чому — і піднімається баласт; резерви, вперед! Минуле бачиться наяву і шарпає боляче… Це тільки для мене заходить сонце; а для когось воно саме у цю мить сходить… А чому не припустити думку, що наша земля