Віктор Гюго - Знедолені

подружню пару з усіх боків. Чоловікові не так давно переступило за п’ятдесят; пані Тенардьє ось-ось мало стукнути сорок. Сорок років для жінки — те саме, що для чоловіка п’ятдесят. Отже, щодо віку між цими двома була повна гармонія.

Читач, можливо, пам’ятає, як уперше з’явилася перед ним корчмарка Тенардьє: здоровенна, русява, червонопика, гладка, м’ясиста, квадратна, недоладна й рухлива. Вона була, як ми тоді сказали, з породи велеток, що вигинаються в ярмаркових балаганах, прив’язавши до кіс величезні камені. Вона сама робила всю домашню роботу: застеляла ліжка, прибирала в кімнатах, прала білизну, готувала їжу. За прислугу в неї була тільки Козетта — мишка на службі в слона. Усе тремтіло від голосу пані Тенардьє: шибки, меблі і люди. Її широке обличчя, всіяне ластовинням, скидалося на друшляк. Вона мала бороду й уміла чудово лаятись. Хвалилася, що одним ударом кулака розбиває горіх. Якби Тенардьє не начиталась романів, завдяки яким іноді ставала манірною, — манірниця під личиною людожерки! — то ніхто й ніколи не вгадав би в ній жінку. Почувши, як вона розмовляє, ви сказали б: «Це жандарм». Помітивши, як вона п’є, ви сказали б: «Це биндюжник». Побачивши, як вона обходиться з Козеттою, ви сказали б: «Це катюга». Коли вона мовчала, з рота в неї стримів зуб.

Тенардьє був худий, блідий, недолугий і миршавий чоловічок, який завжди мав хворобливий вигляд, а почував себе пречудово. Він завжди усміхався — про всяк випадок — і був чемний майже з усіма, навіть із жебраком, якому відмовлявся дати ліар. Він мав погляд куниці й вираз письменника. Він любив випити з возіями — це в нього було ніби кокетування. Ніхто й ніколи не міг споїти його. Він курив велику люльку. Він носив блузу, а під блузою старий чорний костюм. Він вважав себе знавцем літератури й матеріалістом. При будь-якій нагоді любив посилатися на знаменитостей: Вольтера, Реналя,[16] Парні[17] і, хоч як дивно, на святого Августина. Пройдисвіт із нахилом до філософії. Він любив згадувати, що колись служив у війську, і хвалькувато розповідав, як під Ватерлоо, бувши сержантом чи то шостого чи то дев’ятого полку легкої кавалерії, він — сам-один проти цілого ескадрону «гусарів смерті» — затулив своїм тілом від картечі і врятував «тяжко пораненого генерала». З цієї легенди і виникла барвиста вивіска над його корчмою, що її відтоді стали називати «корчмою сержанта Ватерлоо». Він був вільнодумець і бонапартист. У селі ходили чутки, ніби свого часу він учився на священика.

Ми гадаємо, що як він десь і вчився, то хіба в Голландії на корчмаря. Цей витончений пройдисвіт умів бути фламандцем у Фландрії, французом у Парижі, бельгійцем у Брюсселі; він був із тих, хто однаково впевнено почуває себе по обидва боки кордону або фронту під час війни. Ми вже знаємо, в чому знайшло вияв його геройство під Ватерлоо. М’яко кажучи, він трохи перебільшив свої заслуги. Усілякі виверти, викрути й авантюри завжди були його стихією. Отож не дивно, що в ті грізні дні, коли відбулася битва під Ватерлоо, Тенардьє став одним із маркітантів-мародерів, про яких ми вже згадували, і які, продаючи одним, обкрадаючи інших, їхали з усією родиною — з жінкою та дітьми — в якому-небудь кульгавому повозі слідом за військами, скоряючись непомильному інстинкту завжди приєднуватись до переможців. По закінченні цієї кампанії, «призбиравши грошенят», як він висловлювався, Тенардьє відкрив корчму в Монфермеї.

«Трохи грошенят» було добуто з гаманців, виторгувано за годинники, золоті персні та срібні орденські хрести, зібрані на полях, засіяних трупами; тих грошенят і справді виявилося не так багато, отож колишній маркітант не особливо процвітав у новій для себе ролі корчмаря.

Тенардьє мав добре підвішеного язика. Він хотів здаватися чоловіком ученим. Проте, як помітив шкільний учитель, він припускався похибок у вимові. Він зі справжнім шиком складав рахунки на оплату подорожнім, але досвідчене око знаходило там орфографічні помилки. Тенардьє був хитрий, жадібний, ледачий і спритний. Він не гребував своїми служницями, тому його дружина більше їх не тримала. Ця велетка була ревнива. Їй здавалося, що за її худим і зжовклим чоловічком мають ганятися жінки всього світу.

Тенардьє був лукавий і стриманий — так би мовити, пройдисвіт поміркованої вдачі, проте він був здатен і на вибухи гніву. А що він ненавидів весь людський рід і належав до тих людей, які постійно мстяться комусь, звинувачуючи оточення за свої невдачі, розчарування, поразки і злигодні, то у хвилини гніву все це клекотіло в нього на губах і бризкало з очей, і тоді він ставав жахливий. Лихо тому, хто потрапляв під його руку в такі хвилини!

Залежно від обставин, Тенардьє був мовчазний або балакучий, проте його гострий розум не дрімав ніколи. Його погляд чимось нагадував погляд моряка, що мружить очі внаслідок звички дивитись у підзорну трубу. Тенардьє був чоловік державного розуму.

Кожен, хто заходив до корчми вперше, казав, побачивши пані Тенардьє: «Ось господар дому». Помилка! Вона не була навіть господинею. І тим, і тим був її чоловік. Вона працювала, він — творив. Він керував усім завдяки якомусь невидимому магнетичному впливу. Одне його слово, іноді навіть знак — і мастодонт підкорявся. Тенардьє був для своєї жінки вищим створінням, ніколи, ніколи не сміла вона й словом заперечити «панові Тенардьє». Ця криклива гора м’яса скорялася одному поруху мізинця свого миршавого деспота.

Пані Тенардьє була жахливим створінням, яке нікого не любило, крім своїх дітей, і нікого не боялося, крім свого чоловіка. Вона стала матір’ю лише тому, що вродилася самицею. Втім, її материнські почуття поширювалися тільки на дівчаток. До хлопчика, як ми вже бачили, вона була байдужісінька.

Ну, а в чоловіка одне було на думці: забагатіти.

Проте забагатіти йому не щастило. Для цього великого таланту бракувало справжнього театру. У Монфермеї Тенардьє розорявся, якщо може розоритися абсолютний нуль. Того самого 1823 року він мав приблизно на тисячу п’ятсот франків невідкладних боргів, і це починало турбувати його.

Але, попри свої невдачі, Тенардьє духом не занепадав і сподівався на краще. Він мав свої теорії щодо корчмарського ремесла, які іноді втовкмачував жінці: «Обов’язок корчмаря, — казав він, — надати і продати подорожньому все, що можна й чого не можна: обід, відпочинок, світло, вогонь, брудні простирадла, обслуговування, блохи, усмішку; злупити з нього гроші за вікно відчинене й за вікно зачинене, за камін, за крісло, за стілець, за табурет, за ослінчик, за пір’я в подушці, за матрац і за оберемок соломи, навіть за мух, яких