Віктор Гюго - Знедолені

Поки чоловік міркував і хитрував, пані Тенардьє не замислювалася ні про вчорашній день, ні про завтрашній і жила нинішньою хвилиною.

Такими були ці двоє людей. Козетта зазнавала від них подвійного утиску; її наче водночас розмелювали жорнами і рвали обценьками. Чоловік і жінка мучили її кожне по-своєму: Козетту нещадно били — в цьому була винна жінка; Козетта ходила взимку боса — у цьому був винен чоловік.

Козетта бігала вгору й униз, мила, натирала, шкребла й підмітала, вона надривалась і засапувалась, пересовуючи меблі; мала й худенька, вона виконувала тяжку роботу. І ніякої жалості: люта хазяйка, уїдливий і злий хазяїн. Корчма Тенардьє була павутиною, в якій билась і тріпотіла нещасна Козетта. Вона скидалася на муху, яка служить павукам…

Бідолашна дитина усе терпіла й мовчала.

Що ж відбувається в цих душах, які щойно покинули Бога, коли на самому світанку життя вони опиняються серед таких людей?

3. Люди вимагають вина, а коні — води

До корчми зайшли ще четверо подорожніх.

Козетта сиділа в сумній задумі. Хоч їй і було всього вісім років, вона вже стільки вистраждала, що, коли замислювалася, то ставала схожою на стареньку бабусю.

Над оком у неї був синець, поставлений хазяйкою, яка тепер час від часу вигукувала: «До чого ж воно бридке зі своїм підбитим оком!»

Козетта думала про те, що надворі ніч, що несподівано довелося наповнити глечики й карафи у кімнатах нових гостей, і що в діжці зовсім не лишилося води.

Трохи втішало її тільки те, що воду в корчмі Тенардьє пили дуже рідко. Спраглих людей тут ніколи не бракувало, але гамувати спрагу вони воліли не водою, а вином. Була одначе мить, коли дівчинка затремтіла: Тенардьє підняла кришку каструлі, яка булькотіла на плиті, потім схопила склянку і швиденько підійшла до діжки. Вона відкрутила кран, а Козетта підвела голову й пильно стежила за кожним її рухом. З крана потекла тонесенька цівка, що наповнила склянку тільки до половини.

— Отакої! — сказала господиня. — Нема води. — На мить вона замовкла, а дівчинка зачаїла подих. — Ет, — озвалася Тенардьє, дивлячись на склянку, — вистачить і цієї.

Козетта знову заходилася біля свого діла, але ще добру чверть години серце полохко калатало у неї в грудях.

Вона рахувала хвилини, які минали дуже повільно, й палко жадала, щоб скоріше настав завтрашній ранок.

Іноді хтось із пияків визирав на вулицю і вигукував: «Темно, хоч у око стрель!» Або: «В такій пітьмі навіть кіт заблукає!» І Козетта тремтіла.

Раптом до корчми увійшов один із мандрівних торговців, що ночували в заїзді, і сердитим голосом сказав:

— Моєму коневі не дали пити.

— Дали, дали! — відгукнулася Тенардьє.

— А я кажу, що не дали, хазяйко, — заперечив торговець.

Козетта вибралася з-під столу.

— Так-так, пане, вашого коня напоєно! — сказала вона. — Він випив відро, повне відро води, я сама носила йому пити.

Це була неправда. Козетта збрехала.

— Гляньте-но, завбільшки з кулак, а бреше й не змигне! — вигукнув торговець. — Я тобі кажу, що мій кінь не напоєний, мале стерво! Коли він хоче пити, то форкає — я давно знаю його повадки!

— Ні, я напувала його, — вперто торочила Козетта хрипким і ледь чутним від розпачу голосом.

— Годі! — відрубав торговець. — Дайте моєму коневі пити, і кінчаймо ці пусті балачки.

Козетта шмигнула під стіл.

— Що правда, то правда, — погодилася Тенардьє. — Якщо скотину не напоєно, слід її напоїти.

Вона оглянулася навколо.

— Куди ж поділася друга скотина?

Хазяйка нахилилась і побачила, що Козетта забилася під протилежний край столу, майже під самі ноги пияків.

— Ану вилазь! — крикнула Тенардьє.

Козетта вилізла з-під столу.

— Панночко щеня, іди напій коня! — звеліла хазяйка.

— Але ж води немає, пані, — ледь чутно мовила Козетта.

— То йди принеси! — І Тенардьє навстіж розчинила двері на вулицю.

Козетта похнюпила голову й пішла взяти в кутку біля печі порожнє відро.

Те відро було більше від неї самої, вона могла б сховатись у ньому.

Тенардьє повернулася до плити й зачерпнула дерев’яною ложкою з каструлі. Вона покуштувала страву й пробурчала:

— У криниці води вистачить. Мабуть, дарма я не процідила цибульний відвар.

Вона понишпорила в шухляді, де впереміш лежали дрібні гроші, перець та часник, і сказала:

— Держи, жабо. Ось тобі п’ятнадцять су. Коли повертатимешся, візьми в пекарні велику хлібину.

Козетта мовчки взяла монету й поклала у велику кишеню на своєму фартушку.

І застигла з відром у руці, дивлячись на відчинені двері. Здавалося, дитина чекала, що хтось прийде їй на допомогу.

— Ану, марш! — крикнула Тенардьє.

Козетта вийшла. Двері зачинились за нею.

4. На сцені з’являється лялька

З нагоди Різдва група мандрівних торговців поставила свої рундуки біля церкви й по вулиці Пекарській, де була корчма Тенардьє. А що незабаром жителі Монфермея мали йти на всенічну, всі рундуки були яскраво освітлені свічками в паперових лійках — «чарівне видовище», за словами шкільного вчителя, який того вечора сидів у корчмі Тенардьє. Зате в небі не сяяла жодна зірка.

У цій крамниці, яка стояла навпроти корчми Тенардьє, продавали дитячі іграшки. Усе в ній блищало сухозліткою, скляними бусинками та чудовими виробами з жерсті. У вітрині на тлі білих серветок крамар поставив величезну ляльку футів два заввишки, в рожевій шовковій сукні, зі справжнім волоссям і емалевими очима. Із самого ранку це чудо стояло на вітрині, викликаючи захват усіх перехожих віком до десяти років, проте в Монфермеї не знайшлося жодної настільки багатої або марнотратної матері, яка подарувала б ту ляльку своїй дитині. Епоніна й Азельма милувалися нею годинами, та й Козетта осмілювалася нишком позирати на те диво.

Навіть коли Козетта вийшла на вулицю з відром у руці, сумна й пригнічена, вона не змогла втриматися, щоб не глянути на чудесну ляльку, на «даму» — так вона називала її. Бідолашна дитина спинилася як укопана. Невеличка крамниця видавалася їй казковим палацом, а лялька — чарівним видінням. То були радощі, розкіш і щастя, які сяяли перед очима бідолашної дитини, загрузлої в похмурій і холодній нужді. З наївною й сумною мудрістю дитинства Козетта усвідомлювала, яке провалля відокремлює її від цієї ляльки. Напевне, тільки королева або принцеса могла б дозволити собі отаке чудо. Козетта милувалася прегарною рожевою сукнею, гладенько причесаним волоссям і думала: «Яка вона, мабуть, щаслива, ця лялька!» Очі дитини не могли відірватися від казкової крамнички. Що довше вона дивилась, то дужче була засліплена, їй здавалося, вона бачить рай. За великою лялькою виднілися менші — вони були для Козетти феями