Віктор Гюго - Знедолені

кілька кроків від нього з-під купи людей і коней стриміла рука, освітлена місячним сяйвом.

На одному з пальців блищав золотий перстень…

Мародер присів навкарачки, а коли через мить випростався, персня на тій руці вже не було.

Власне, він не зовсім випростався. Він стояв навколішки, спиною до купи мерців, упершись пальцями в землю і пильно вдивляючись у далечінь. Повадки шакала властиві й деяким людям.

Нарешті він звівся на ноги — і в цю мить відчув, що хтось тримає його ззаду. Він обернувся; пальці мертвого тепер стислися, учепившись за полу його шинелі.

Чесний чоловік перелякався б, але цей тільки посміхнувся.

— Пхе, — сказав він, — та це ж тільки мрець. Як на мене, то краще виходець із того світу, аніж жандарм.

Тим часом пальці ослабли і відпустили шинель.

— Отакої! — здивувався мародер. — То покійник, виходить, живий? Ану подивимось.

Він нахилився знову, розкидав купу, відсунув убік те, що заважало, й через кілька хвилин уже відтягував убік людину, яка не подавала ознак життя. То був кірасир, причому офіцер у досить високому чині — з-під кіраси виглядав позолочений еполет. Каски на ньому не було. Глибока рана від удару шаблею розтинала залите кров’ю обличчя. А проте кістки, мабуть, лишилися цілі, бо, завдяки щасливій випадковості — якщо можна говорити про щасливу випадковість за подібних обставин, — мерці утворили над ним ніби арку, й через те його не роздушило трупами. Очі в нього були заплющені.

На кірасі блищав срібний хрест Почесного легіону.

Мародер зірвав той хрест, і він зник в одній із його бездонних кишень.

Після цього він намацав на грудях у офіцера годинник, а під жилетом гаманець. І те, й те він забрав собі.

Поки мародер у такий спосіб подавав першу допомогу непритомному, офіцер розплющив очі.

— Дякую, — сказав він ледь чутним голосом.

Різкі рухи чоловіка, який обмацував його, нічна прохолода й можливість вільно дихати повернули пораненого до тями.

Мародер нічого не відповів. Він насторожився. Здалеку почулося шарудіння кроків — мабуть, то наближався патруль.

— Хто виграв битву? — слабким голосом запитав поранений.

— Англійці, — відповів мародер.

— Пошукайте в моїх кишенях, — сказав офіцер. — Там ви знайдете годинник і гаманець. Візьміть їх собі.

Це вже було зроблено.

Мародер понишпорив у кишенях пораненого і сказав:

— Нема нічого.

— Мене обікрали, — мовив офіцер. — Шкода. Ті речі дісталися б вам.

Кроки патруля наближалися.

– Ідуть, — прошепотів мародер і звівся на ноги.

Офіцер через силу підняв руку і спинив його:

— Ви врятували мені життя. Хто ви такий?

Грабіжник відповів швидко й тихо:

— Я служу у французькій армії, як і ви. Мені треба йти. Якщо мене схоплять, то розстріляють на місці. Я врятував вам життя. Далі виплутуйтеся з халепи самі.

— У якому ви чині?

— Сержант.

— Як ваше прізвище?

— Тенардьє.

— Я не забуду його, — сказав офіцер. — А моє прізвище Понмерсі.

Книга третя

Як Жан Вальжан виконав обіцянку, що її дав мертвій Фантіні

1. Труднощі з водою в Монфермеї

За тих часів, про які ми розповідаємо, Монфермей був звичайним собі селом, хоч там і стояло кілька гарних будинків у стилі минулого сторіччя, що їх можна було впізнати по балконах із крученого заліза та довгих вікнах із маленькими шибками, які на білому тлі зачинених внутрішніх віконниць мінилися всіма відтінками зеленого світла. Люди там жили мирним і безтурботним життям заможних селян. Але Монфермей стояв на узвишші, і з водою в ньому було сутужно.

По неї доводилося ходити досить далеко. Мешканці одного краю села брали воду з лісових ставків; мешканці другого (того, де стоїть церква) — з криниці, що була на схилі пагорба, поблизу дороги на Шель, за чверть години ходу від Монфермея.

Отож надбати воду був нелегкий клопіт для кожної родини в селі. Люди багатші, місцева аристократія, серед них і корчмар Тенардьє, платили по ліару[15] за відро води старому водовозу, який заробляв на цьому близько вісьмох су в день; але цей старий доставляв воду тільки до сьомої вечора влітку, й до п’ятої — взимку, отож коли смеркалося, кожному, хто не запасся водою вдень, доводилося йти по неї самому.

Це було найжахливішим обов’язком для дівчинки, про яку читач, можливо, ще не забув, — для малої Козетти. Як пам’ятаємо, Козетта була корисна для Тенардьє з двох причин: із матері вони брали гроші, а дитину примушували працювати. Тому вони залишили Козетту в себе, навіть коли гроші від матері перестали надходити — ми вже знаємо чому. Вона була їм за дармову служницю, і саме їй доводилося йти по воду, коли вода в домі кінчалася. Жахаючись на саму думку, що її можуть послати до криниці вночі, дівчинка пильно дбала, щоб води в домі ніколи не бракувало.

На святвечір Різдва 1823 року в низькій залі корчми Тенардьє за столом, на якому горіли чотири або п’ять свічок, сиділо кілька возіїв та мандрівних торговців. Ця зала нічим не відрізнялася від зали в будь-якому шинку: столи, олив’яні дзбани, пляшки, пияки, курці; мало світла, багато гамору. Господиня корчми наглядала за вечерею, яка смажилася в печі, де палахкотів яскравий вогонь; сам Тенардьє пив із гостями й розмовляв про політику. Крім політики, за столом точилися й інші балачки на всілякі місцеві теми: про те, з якого винограду виходить краще вино — з перестиглого чи недостиглого; мірошник нарікав на людей, які приносять із зерном насіння трав та камінці, а потім звинувачують його в тому, що борошно погане; косар пояснював співрозмовникові, що молоду траву косити важко, вона гнеться під косою. І таке інше, і таке інше…

Козетта сиділа на своєму звичному місці — під столом, поблизу печі. Вона була в лахмітті, в дерев’яних черевиках на босу ногу. При світлі полум’я дівчинка плела вовняні панчохи для малих дочок Тенардьє. Під стільцями гралося кошеня. Із сусідньої кімнати долинали дзвінкі дитячі голоси: то сміялись та весело теревинили Епоніна й Азельма.

У кутку, біля печі, висіла почеплена на цвях нагайка.

Раз у раз посеред гамору корчми лунав верескливий плач дитини. То кричав малий віком десь років трьох, син Тенардьє. Мати народила й вигодувала його, проте не любила. Коли вереск хлопця ставав надто надокучливим, Тенардьє казав: «Твій син скавучить, піди глянь, чого йому треба». — «Ет! — відповідала жінка. — Остогид він мені». І покинутий десь у темряві малий кричав собі далі.

2. Завершені портрети двох темних осіб

Досі в цій книжці ми дивилися на Тенардьє наче з одного боку. Настав час роздивитися цю