Марек Краєвський - Числа Харона

безпорадно роззирався кімнатою. Угледів стосик паперу для листів, оздоблений гербом Бекерських. Перша сторінка була списана дрібним почерком камердинера. За наказом господаря Станіслав занотував усі телефонні дзвінки від восьмої вечора, тобто від моменту, коли Бекерський подався до стодоли. На аркуші було занотовано чотири дзвінки, усі з докладним описом: від кого, коли, у якій справі.

— Пан доктор Зигмунт Копічинський зводив заявити, — Бекерський читав уголос повідомлення від голови львівської фракції Національної партії, — що у зв’язку з відомими обставинами відкликає свою участь у мітингу й припиняє будь-які контакти з вельможним паном графом аж до з’ясування цієї справи. Пан доктор Копічинський із прикрістю повідомляє також, що всі учасники завтрашнього мітингу прийняли таке саме рішення, про що кожен зокрема заявив панові Копічинському, доручивши поінформувати адресата про відсутність усіх і кожного зокрема.

— Пан Антоній Воронович, — тепер він читав повідомлення від свого давнього приятеля, — цікавиться, чи інформація про єврейське походження пані графині є вірогідною. Якщо так, то запевняє, що готовий усіляко допомогти панові графу.

— Пан доктор Самуель Гершталь, — повільно прочитав він складне прізвище, — адвокат у справах отримання спадків, повідомляє, що радо попровадить справу, якщо виявиться, що пані Ганна Бекерська, вона ж Хая Лейбах, випадково є спадкоємицею майна родини Лейбах, останній представник якої, п. Гайнріх Лейбах, помер у Відні минулого року, не залишивши нащадків.

Бекерський гримнув кулаком по столу так, що підстрибнула старовинна пісочниця. Не чув нічого, крім шуму у вухах. Витер піт із чола й прочитав останній запис про ранковий дзвінок. Переглянув його знову й відчув різкий біль за вухом. Слина оскаженіння наповнила йому вуста. Витягнув браунінг із шухляди й підвівся. Не зводив з аркуша очей.

Перепрошую, ясновельможний пане, за те, що пишу ці зневажливі слова, але людина, яка телефонувала, наказала занотувати саме так:

Як ся маєш? Може, так само, як я нещодавно у твоєму льоху? Це я написав листа про жидівку Лейбах і надіслав його до «Нового віку». Але в тебе є шанс уникнути компрометації, якщо профінансуєш мої дослідження. Тоді я тобі пробачу, напишу спростування й знищу матеріали з бюро реєстрації. Чекатиму на тебе тільки нині ввечері. Приходь без російських посіпак. Вулиця Задвужанська 25, кв. 14. Лише сьогодні даю тобі єдину й останню можливість.

Іще раз перепрошую, ласкавий пане, але той, хто дзвонив чітко наказав мені звертатися до Вас на «ти». Сказав, що він Ваш університетський товариш.

P.S. Ця людина представилася як доктор Леон Буйко.

Граф Юзеф Бекерський заховав пістолета до кишені піджака, скинув хатню куртку й вийшов із палацу бічними дверима. Із прокушеної губи цебеніла кров, але болю він не відчував.

XII

Черевики графа ковзали на недогризках і картопляному лушпинні, порозкиданому на сходах. Під’їзд будинку на Задвужанській 25 заповнила пара з каструль, у яких готувалися картопля й цвітна капуста. Запахи били із розчинених настіж дверей помешкань, бо лише таким чином можна було бодай трохи порятуватися від спеки. І сміття, і сморід капусти були, однак, дрібними прикрощами, на які Бекерський узагалі не зважав. Він швидко піднімався догори, задоволено відзначаючи, що його, задерев’янілі за час кількагодинної подорожі автомобілем, м’язи знову стають пружними.

У кишені піджака відчував вагу пістолета. Це був приємний і підбадьорливий тягар, який гарантував сповнення очікувань. Граф поплескав зброю крізь тканину штанів. «Буйко, — думав він, долаючи останні сходинки, — напише письмове спростування, коли я приставлю йому пістолет до скроні, й заперечить свої брехливі звинувачення. А завтра, отримавши інші, реальні аргументи, виступить зі мною на прес-конференції із заявою про те, що все, буцімто знайдене ним про єврейське походження пані графині, було неправдою, звичайною сфабрикованою фальшивкою, бо таким чином він хотів утнути дурний жарт своєму колишньому однокурсникові».

Дістався дверей на останньому поверсі. Витягнув пістолет і постукав руків’ям по одвірку. Почувся шурхіт. Двері відчинилися, на порозі стояв Едвард Попельський у самому спідньому.

— Пробачте мені, пане графе, мій незвичний одяг, — посміхнувся він привітно, — але це через страшенну спеку на піддашші.

Бекерського часто дивували не якісь очевидні речі, а звичайнісінькі дрібниці. Коли мати нещодавно розповіла йому, що вона єврейка, граф першої хвилини не надав ваги її словам, зате зосередився на відстібнутій пряжці материного лівого черевика. Неймовірно здивований, запитував сам себе не про те, чому лише зараз йому відкривають похмуру родинну таємницю, а чому мати досі не позбулася цих давно вже немодних черевиків із пряжками.

Так і зараз його анітрохи не здивувала присутність Попельського. Вразило інше. Після першої зустрічі з ним Бекерський мав його за педантичного й охайного джентльмена, справжнього денді! А не за нечупару, який у самих кальсонах стоїть на порозі смердючої кімнатки і сам, певне, добряче тхне. Та інтуїція підвела Бекерського. Сморід, який він щойно відчув, не йшов ані від детектива, ані з помешкання, його джерело знаходилося у графа за спиною.

Обернувся.

Запізно.

На спину йому впало кремезне тіло. Рота й ніс заткнули чиїсь липкі долоні. Граф сам не відав, від чого втратив свідомість: від удару головою об підлогу чи від смороду нападника. Опритомнів за півгодини. Обставини цього пробудження анітрохи не нагадували ранкового. Не було променів сонця, що пробивалися крізь шпарини в стодолі, натомість очі сліпило різке світло настільної лампи, спрямованої прямісінько йому в обличчя. Вдихав не запах сіна, а кислий сморід смітника на подвір’ї. Поруч не було молодої жінки, у чиїх очах Бекерський бачив куплену за гроші відданість, зате сидів міцно збудований голомозий чоловік, котрий вдивлявся в нього так приязно, мов бик у червону ганчірку під час кориди.

У помешканні відчувався дивний хімічний запах, звідкись знайомий графові. Хотів підвестися, але не зміг. Шарпнувся щосили. Мотузка врізалася йому в зап’ястки.

— Мені б дуже хотілося ще погомоніти з вами, пане графе...

Старанно вбраний у літній костюм і капелюх, Попельський сидів у дивній позі, спираючись підборіддям на долоні, а ними — на спинці стільця.

— Я давно мріяв запитати вас, що відчуває той, хто принижує іншу людину, — узяв сигарету й сунув її до вуст, проте не прикурив. — Ой, ні, ні! — легенько ляснув себе по руці. — Не кури зараз, Едварде, бо це матиме трагічні наслідки для цієї кам’яниці!

Бекерський недовірливо дивився на Попельського, який раптово почав говорити сам до себе.

— Шкода, що в нас немає часу на філософські балачки, — детектив підвівся й підійшов до портьєри, яка легенько хвилювалася від