Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 31

Ярослав прокинувся від того, що світло з вікна давило, продавлювало, засліплювало йому очі. Голова була важкою. Потилиця боліла. І до всього цього трохи нудило.

“Я випив усього три келихи, — подумав чоловік і зітхнув. — Мабуть, це вже старість до мене підбирається”.

Він повернувся на бік й побачив Орисю, що спала поруч. Її біляве волосся розсипалося по подушці. Дівчина спокійно спала.

Якийсь час Ярослав просто лежав і дивився на неї. Він не звик до того, що у нього в ліжку хтось може спати, крім нього. На столику завібрував телефон. Чоловік неохоче потягнувся за ним. Невідомий номер.

— Ярославе Артемовичу? — пролунало з того боку.

— Так, це я.

— Вам телефонують з обласної лікарні. Вашого батька привезли до нас. У нього серцевий напад.

— А-а як він зараз?

— З ним вже все добре, не хвилюйтеся. Він зараз у палаті. Попросив вас повідомити.

 

Через годину Орися і Ярослав під'їхали до лікарні. Вони взяли з собою їжу вже для двох пацієнтів.

— Давай спочатку до бабусі, — промовив чоловік, — бо після розмови з батьком вже нікого провідувати не захочеться.

Коли вони підійшли до палати, їм назустріч відкрилися двері. На порозі стояла Соломія Дмитрівна, яку вже важко було навіть і назвати бабусею.

Струнка, з очима, що палали вогнем, вона була вбрана в сукню у квіточку. У вухах в неї блищали срібні сережки з перлинами. Волосся було ретельно зачесане й скручене у гульку. Побачивши гостей, жінка здивувалася, ніби їх не чекала.

— Ми обіцяли тебе сьогодні провідати, — не знати чого почала виправдовуватися Орися.

— Проходьте, мої любі, — промовила Соломія Дмитрівна й завела їх всередину. Жінка поглянула на екран телефону, ніби кудись запізнювалася.

— Ба, а ти чого така гарна? — здивувалася Орися. — І схудла дуже. Ми ж привозимо тобі їжу. Хіба нормально, що ти так худнеш?

Очі бабусі засвітилися.

— Просто я щаслива, зіронько, — промовила вона.

 

Коли молода пара вийшла від бабусі й повернула в інше крило, де мав лежати Артем Богданович, Орися востаннє озирнулася. Вона з подивом побачила, що до бабусиної палати підійшов чоловік. “Здається, це Михайло Петрович чи як там його, — подумала дівчина. Вона згадала дідуся, який гукав Соломію Дмитрівну на обід у їхній минулий візит. 

— Ну бабуся! — вигукнула вона й сплеснула в долоні. — Невже вона собі тут кавалера знайшла?”

Коли вони підійшли до палати Артема Богдановича, Ярослав зупинився.

— Почекай хвилинку, — промовив він до Орисі. — Мені треба налаштуватися. Зараз буде не найприємніше спілкування.

За секунду він кивнув й штовхнув двері.

Артем Богданович лежав на ліжку й дивився на Ярослава.

— Ти прийшов, — посміхнувся він нарешті. — Я боявся, що не прийдеш. Навіть медсестру попросив зателефонувати. Думав, ти можеш слухавку не взяти, якщо я подзвоню.

Ярослав мугикнув.

— Як ти себе почуваєш?

— Нормально, наскільки можна себе почувати після серцевого нападу.

Батько на секунду заплющив очі й продовжив:

— Пробач мені. Якщо можеш. Я знаю, що Павло справді вкрав твої ідеї із цими чудовими твоїми напрацюваннями, завдяки яким ми й перемогли в тендері. Пробач, що не повірив тобі.

Ярослав закляк. Слово “Пробач” він ніколи раніше не чув від батька. Його очі наповнилися сльозами. “Так по дитячому, — подумав він, — але не смій знову плакати перед Орисею!” 

Та йому було важко щось з собою вдіяти. Весь біль самотності, відчуженості й образи на батька, що назбирався за всі ці роки, відреагував на це просте “Пробач”. Він сам не усвідомлював, що все життя чекав на це слово.

— Синку, — промовив Артем Богданович, — вони говорять, що мені тут треба ще місяць лежати. Можеш з ними домовитися, щоб вони мене відпустили додому на Різдво? Я хочу провести свято з сім'єю.

Ярослав мовчки дивився на батька. “Невже він дійсно хоче провести Різдво з нами?”

Орися взяла чоловіка за руку, намагаючись підтримати й допомогти прийняти правильне рішення.

 

Це було перше Різдво, коли збулися дві мрії Орисі. Перша — щоб вистачило грошей на подарунки всім рідним. Друга — щоб було кому ці подарунки дарувати.

— За покупками я поїду сама, — заявила вона Ярославу, натягуючи шубу.

— Ні, не поїдеш, — категорично промовив чоловік. — Той психопат десь поблизу вештається. А після того, як батько його вигнав, він став ще небезпечніший.

Від його слів Орися здригнулася, згадуючи як Павло напав на неї в провулку, й заперечувати більше не стала.

У цю мить у вхідні двері подзвонили. Ярослав з Орисею перезирнулися. Гостей вони не чекали. Коли чоловік відкрив двері, то ледь не заплакав. “У нас тільки все налагодилося. Невже зараз знову доведеться вислуховувати істерики Орисі?”

На порозі стояла Соня. Пуховик, шапка, розмальовані як у панди очі — нічого не змінилося. Лише погляд. Дівчина дивилася перелякано, навіть із відчаєм. 

— Можна увійти? — запитала гостя.

Чоловік з острахом озирнувся на Орисю. Передчуття не обманули його. Дружина спохмурніла.

— Це дуже важливо, — додала Соня. — Для вас обох.

Ярослав зітхнув і відкрив двері ширше, впускаючи дівчину всередину.

— Я маю розповісти вам дещо важливе. Попередити про небезпеку.

За хвилину вони вже сиділи у вітальні на дивані. Гостя стиснулася, ніби хотіла займати менше місця, підігнула під себе ноги й почала:

— Я не просто так працюю на тебе. Насправді мене найняв Павло для того, щоб я тебе звабила, а потім вбила. 

Настала дзвінка тиша. — Я від'їжджаю з міста, — продовжила Соня. — І до того як поїду, хочу розказати вам повну історію й попередити про небезпеку.

Вона розповіла, як Павло знайшов її в барі, де вона підпоювала чоловіків, а потім обкрадала їх. 

— Мені не було на що жити, чим платити за квартиру, — вона опустила очі. — Так я тоді виживала. 

Соня також повідомила, що Павло змусив її влаштуватися спеціалістом з логістики до Ярослава, а потім наказав звабити та закохати в себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍