Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Розділ 23.

Ранок зустрів їх м'яким сірим світлом, що пробивалося крізь фіранки. Тиша в будинку була незвичною після вчорашніх гучних веселощів. Немов саме Різдво вибилося з сил, залишивши після себе теплий післясмак свята. Олеся повільно розплющила очі й відчула, як чиясь рука лежить на її талії. Повернувши голову, вона зустрілася поглядом із ще сонним, але теплим і ласкавим поглядом Максима.

— Доброго ранку, Горобець, — прошепотів він хриплуватим ранковим голосом, а його долоня ліниво ковзнула її боком, викликаючи легке тремтіння.

Олеся посміхнулася, прикриваючи очі на секунду, щоб просто насолодитися цим моментом — спокійним, справжнім.

— Доброго, — відповіла вона так само тихо, не бажаючи порушувати магію ранку.

Максим потягнувся, позіхнув і, не відпускаючи її, підтягнув дівчину ближче, уткнувшись носом у її руде волосся.

— Знаєш, я б не вставав, — пробурмотів він. — Але боюся, якщо ми не вийдемо, нас оголосять у розшук.

Олеся розсміялася, сховавши обличчя в нього на грудях.

— Твоїй мамі точно не сподобається, якщо ми запізнимося до сніданку, — сказала вона, піднімаючись на лікті.

Максим спіймав її за зап'ястя, притягнувши назад.

— Почекаємо ще хвилинку. Нехай Різдво триває хоча б для нас.

Олеся легко торкнулася його губ, коротким, але теплим поцілунком, і м'яко вивільнилася з його обіймів.

— Сапсане, вставай. А то нас точно будуть шукати.

Максим усміхнувся, спостерігаючи, як вона швидко збирає волосся в недбалий пучок і зникає за дверима ванни. Він ще хвилину полежав, дивлячись у стелю, розмірковуючи про те, як швидко ця дівчина стала важливою частиною його життя.

«Горобець мій», — подумав він ствердно і посміхнувшись, піднявся з ліжка.

Після ситного сніданку, наповненого домашнім теплом, ароматом свіжих булочок і бадьорим сміхом близнюків, Ксенія Валеріївна запропонувала прогулятися молоді на свіжому повітрі. Сонце вже піднялося високо, граючи на снігових заметах блідо—золотистими відблисками. Легкий мороз щипав щоки, але не був надто суворим, щоб залишитися вдома.

Максим узяв Олесю за руку, і вони попрямували до лісу, що розкинувся за будинком. Сніг під ногами скрипів, повітря дзвеніло чистотою, а дерева, закутані в білі шапки, створювали відчуття, що вони потрапили в зимову казку.

Олеся йшла, широко розплющивши очі, ловила кожну мить — гру світла на снігу, морозні візерунки на гілках і сліди зайця, що перетинають стежку.

— Подивися! — раптом вигукнула вона, вказуючи вперед.

На узліссі стояла граціозна руда лисичка, насторожено піднявши мордочку. Її яскраве хутро палало на тлі білого снігу, як маленьке живе полум'я.

Максим примружився, роздивляючись лисицю, а потім з усмішкою нахилився до Олесі.

— Не знав, що в тебе є родичі в тутешніх лісах.

Олеся фиркнула, ткнувши його ліктем у бік.

— Дивись, як би я не навчилася так само спритно зникати, як вона.

— Навряд чи ти зможеш втекти від мене, Горобець, — усміхнувся Максим, підтягуючи її ближче. — Я ж «Сапсан*».

Її очі засяяли веселим вогником, і, не витримавши цієї зухвалості, Олеся з силою запустила в нього жменю м'якого снігу. Сніжок влучив просто в груди, залишаючи білий слід на куртці.

Максим здивовано завмер, а потім, примруживши очі, повільно нагнувся, зібрав щільний сніжок і з жартівливою погрозою рушив до неї.

— Ти щойно розв'язала війну, Горобець!

Почалася справжня снігова баталія. Вони бігали лісом, ховаючись за деревами, сміючись і обмінюючись «ударами». Сніг розлітався в різні боки, на щоках спалахував рум'янець, а дихання виривалося гарячими клубами пари.

Максим, скориставшись моментом, підкрався до Олесі ззаду і спритно обхопив її за талію, перекидаючи на м'який сніг. Олеся зойкнула від несподіванки та сміху, безпорадно борсаючись під ним.

— Здаєшся? — запитав він, схилившись над нею. Його обличчя було так близько, що вона відчувала тепло його дихання.

— Ніколи! — випалила вона, але голос її здригнувся, бо очі Максима стали темними від бажання, що накотилося наче хвиля.

— Тоді я заберу нагороду силою, — прошепотів він, і його губи накрили її.

Поцілунок був пристрасним, сповненим неприборканого бажання і ніжності. Холодне повітря тільки посилювало жар, що спалахнув між ними. Сніг під ними був крижаним, але вони цього не помічали. Здавалося, що світ звузився до цих двох, їхнього подиху, їхніх губ, їхніх сердець, що шалено стукають.

Максим поглибив поцілунок, притискаючи Олесю до себе, його руки ковзнули по її обличчю, відчуваючи, як вона відповідає йому з такою ж жагою. Усе навкруги зникло — залишилися тільки вони, сніговий ліс і почуття, яке гріло сильніше за будь—який вогонь.

Коли вони, нарешті, відірвалися одне від одного, важко дихаючи, Максим уперся своїм чолом у її та вимучено прошепотів:

— Чорт, це вже схоже на тортури.

У його голосі звучала хрипота, ніби кожне слово давалося важко. Він різко встав, ніби боявся, що якщо затримається хоч на секунду довше, то перестане контролювати себе. Подав руку Олесі, допомагаючи піднятися з холодного снігу. Обтрусивши сніг з її куртки швидкими, майже незграбними рухами, Максим тут же взявся за свій одяг, немов йому потрібно було терміново відвернутися, щоб не потонути у вирі почуттів, що нахлинули. Він спеціально затримався на цьому дріб'язковому занятті, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍