НМ - Спалення любові до тла , НМ

Світло стало неприродно яскравим, мов зоряний спалах, що миттєво огорнув їх, і у той же момент тінь знову огорнула їхні очі. Все, що залишилося — це тихе, смердюче відчуття, що загроза знаходиться поруч. Перед ними, на тлі темної порожнечі, раптово з’явилися фігури в масках — білі, безжальні маски, які не давали ані натяку на емоції чи наміри. Це була не просто фізична небезпека — це був їхній останній подих перед кінцем.

Наталія і Егор ще не встигли зрозуміти, що відбувається, як холодні руки в масках схопили їх. Вони не мали шансів. Тіло відчувало тупе, нестерпне напруження, коли руки цих людей, позбавлених людяності, натискали, смикали і кидали їх на землю.

Егор схопив Наталію, намагаючись встигнути хоча б тримати її в обіймах, хоча його тіло вже відчувало холодний дотик смерті, що наближався. Вони навіть не могли зібрати всі сили, щоб відбиватися. Ті, хто стояв у масках, не мали обличчя, і це було найстрашніше — вони були позбавлені всього людського, лишаючи по собі лише бездушні сліди.

— Не можна… не можна так закінчити… — прошепотіла Наталія, але її слова розчинилися в порожнечі. Вона не могла навіть побачити, хто це був, і чому саме вони повинні були стати жертвами.

Ці люди в масках, чи це були істоти, чи просто створіння, не мали жодного співчуття, навіть для тих, хто йшов цим шляхом до останнього. У той момент, коли маски заповнили їхні уми, вони відчули, як увесь світ обрушився на них. І перед тим, як їхні очі потухли, вони зрозуміли: ця реальність не була призначена для них. Вони стали частиною іншого світу, світу, що залишався темним, безжальним, і без надії.

Тінь масок поглинула їх, і більше не було ні звуку, ні руху. Вони зникли так же швидко, як і з'явилися, залишивши лише порожнечу навколо.

Те, що залишилось після них — тільки маски і глухі шуми нічного світу, що заповнили цей темний простір. І хоча вони, можливо, більше не були частиною фізичного світу, їхня історія могла залишити відголоски для інших, хто одного дня прийде сюди, в цей самий простір, спробує зрозуміти та відповісти на запитання про те, хто і чому залишив цей слід.

Світ знову затих. Тіло, що не мало сил боротися, впало на холодну землю, а руки масок швидко повернули їх, обв’язавши їх тіла не просто нитками, а цілою павутиною, що позбавляла можливості вільно рухатись. Відчуття холоду, що пронизувало кожен м’яз і кожну клітину, ставало нестерпним.

Маски, ці бездушні створіння, не виявляли жодних емоцій, коли обережно оглядали свою здобич. Нічого не було видно за їх білими масками, але все ж відчувалася тінь, яка переслідувала кожен їхній рух. Вони не були людьми. Вони були чимось більшим, або, можливо, менш людяним, як заблукалі привиди у темряві.

Егор намагався вимовити хоча б одне слово, але його горло пересохло від страху і болю. Здавалося, що не залишилось нічого, що могло б його врятувати. Він поглянув на Наталію, чия рука була так близько, але водночас і так далеко. Її обличчя було спокійним, але з кожним моментом він розумів, що в її погляді є безнадія, та жахливе відчуття того, що вони дійсно були безсилі.

— Чому? — прошепотіла Наталія, коли один з масок наблизився, і його холодне, мертве дихання стало чітко відчутним в повітрі. Це було так важко зрозуміти. Їхні надії, їхні мрії, їхня боротьба – все це закінчилося так раптово, так непередбачувано.

У відповідь почувся тільки тихий шурхіт, немов тінь, що прокидається з темряви. І маски не відповіли. Вони просто зробили свої останні кроки, обводячи своїх жертв, як павуки, що обвивають свою здобич.

Здавалося, що все пішло шкереберть, коли хтось у далині почав чутно рухатись. Ще один образ, але не з тих, що поглинали їх. Це була інша фігура, відкрита, жива, хоча й була настільки далеко, що її не можна було розпізнати.

Маски здавалися байдужими до цієї нової фігури, і знову нависала тиша. Вони не реагували, і навіть звук кроків не викликав жодних змін у їхній поведінці.

Тим часом земля під ногами Наталії і Егора почала знову труситись, але тепер це не було знаком смерті. Це було наближенням чогось нового, невідомого. І хоч їхня боротьба завершилася так, як вони не очікували, щось в їхній душі залишалося живим, щось, що могло зрештою спонукати їх повернутися.

Маски знову стали темними фігурами в тіні, і все, що залишилося, — це глуха порожнеча, що заповнювала цей світ. І хоча їх більше не було, у повітрі залишався запах страху, боротьби, відчаю та, можливо, навіть надії.

Життя, яке вони колись мали, все одно знайде свій шлях. Це була лише тимчасова пауза, момент, який здавався кінцем, але в той же час, кожен крок і кожен подих, навіть якщо вони були забрані, могли відновити те, що було зруйноване.

Тінь, що покривала все навколо, знову стала густою, і не було чутно жодного звуку, окрім холодного вітру, що пронизував ніч. Маски, що залишилися в темряві, розчинилися в тумані, а з кожним кроком їхній слід зникав у тіні, наче і не було нічого.

Тільки порожнеча залишалася, мов слід від болю, що не зникне. Все, що колись було, перетворилося в мить — в темряву, що поглинала усе живе. Мертві погляди масок, холодні руки, які забрали життя, не давали шансів. Їхня боротьба була безрезультатною.

Та коли здавалося, що немає вже шансу для змін, в самому серці туманної ночі щось слабко загоріло. Легке світло, тонка лінія на горизонті, яка поступово зростала. Це не була відповідь на їхній крик. Це був спогад про те, що вони все ж були живими, хоч і не залишилося фізичних слідів.

І коли темрява поглинала останній їхній подих, все стало мовчазним. Життя, смерть, боротьба — усе злилося в одне ціле. Вони пішли, але залишили за собою тінь, яка жила в кожному подиху, в кожному слові, що колись було сказано.

І хоча ця історія закінчилася, світ, в якому все це відбувалося, залишався незмінним. Тільки вже без них.

Кінець