Марія Кореллі - Спокута сатани

− Бідна моя єгипетська принцеса! − вигукнув він, сміючись. − Чому ви жорстокі до неї, Джеффрі? Якби ви жили в її епоху, ви б могли бути одним із її коханців! Без сумніву, вона була чарівною особою; я вважаю, що вона чарівна навіть тепер! Однак, щоби вдовольнити ваше прохання…

Він помістив комаху до кришталевої скриньки й відніс у куток. Потім, повільно обертаючись до мене, промовив:

− Хто знає, що пережив і перестраждав цей Дух, коли був жінкою! Може, вона була «ущасливлена» багатим заміжжям і жал кувала про це! В усякому разі, я певен, що вона значно щасливіша у своєму нинішньому втіленні!

− Я не симпатизую такій страшній фантазії, − сказав я різко, − я тільки знаю, що вона або воно − огидне мені створіння.

− Так, деякі переселені душі огидні, − погодився він холодно. − Щойно вони втрачають свою пристойну тілесну оболонку, невблаганний закон природи піддає їх дуже химерним змінам!

− Які дурниці ви говорите, Лючіо! − нетерпляче вигукнув я. − Як ви можете знати, так це чи ні?

Раптова тінь лягла на його обличчя, надаючи йому дивної блідоти та непроникності.

− Чи ви забули, − почав він зумисне розміреним тоном, − що ваш приятель Джон Керрінгтон у рекомендаційному листі до вас писав, що в усіх галузях науки я «безперечний знавець»? Ви й уявлення не маєте про обсяг моєї обізнаності − і ще запитуєте, як я можу знати? Я відповім, що знаю багато, чого не знаєте ви. Не покладайтеся надто на власний розум, друже, − щоб я не довів вам його нікчемності, щоб я не пояснив вам, без жодних утішних сумнівів, що та зміна, яку ви називаєте смертю, є тільки зародком нового життя, яким ви муситимете жити, хочете ви цього чи ні!

Щось у його словах та поводженні змусило мене зніяковіти, і я пробурмотів:

− Даруйте мені! Я, звичайно, говорив квапливо, але ви знаєте мої теорії.

− Надто ґрунтовно! − засміявся він і знову став таким, яким я його завжди знав. − «Кожна людина має власні теорії» − гасло дня. Кожна мала двонога тваринка заявляє вам, що має власну ідею Бога та власну ідею диявола. Сміховинно!.. Але повернімось до теми кохання. Я відчуваю, що надто мляво привітав вас, оскільки, безумовно, фортуна особливо щедро обдаровує вас своєю ласкою.

З-поміж безлічі розбещених та легковажних жінок вам випало щастя кохати єдину перлину краси, чистоти й вірності − жінку, яка одружується з вами, мільйонером, не заради власного зиску або переваг у товаристві, а виключно заради вас самого! Така рідкісна цнота варта прекрасної поеми! Ви найщасливіша у світі людина. Фактом є те, що вам більше нема чого бажати!..

Я не суперечив йому, оскільки в душі знав, що обставини моїх заручин якраз залишають бажати багато чого. Я, той, хто глузував із релігії, хотів, щоб моя майбутня дружина була побожною; я, той, хто зневажав сентиментальність, прагнув побачити бодай найменший прояв її у жінці, чия врода збуджувала мою пристрасть! Утім, я рішуче глушив усі перестороги сумління та, не зазираючи в майбутнє, живив свою душу тим, що давали дні мого бездільного, безтурботного життя.

У газетах з'явилось повідомлення, що «найближчим часом відбудеться весілля Сибілли Ельтон, єдиної дочки графа Ельтона, та Джеффрі Темпеста, славнозвісного мільйонера» − не «славнозвісного письменника», зауважте, а «славнозвісного мільйонера»! Хоча в пресі мене й досі рекламували, Моджесон, мій видавець, ніяк не міг збільшити моїх шансів на тривалу популярність. Було оголошене десяте видання мого твору, але насправді продаж становив лише близько двох тисяч примірників. А роман Мевіс Клер «Незгода», який я так злісно й немилосердно лаяв, витримував тридцяту тисячу! Із великою досадою я переказав це Моджесонові, якого мої нарікання дуже засмутили.

− Боже, містере Темпест, ви не єдиний письменник, якого рекламує преса, а публіка не помічає! − вигукнув він. − Ніхто не може передбачити примх публіки, навіть найдосвідченіший видавець. Публіка перебуває поза сферою контролю видавця. Мевіс Клер − кістка в горлі багатьох письменників, а не тільки у вашому. Я щирим серцем слугую вам у цій справі, але мене нема в чому винуватити. Усі критики на вашому боці, їхні похвали майже одностайні. Що ж до «Незгоди», то це, як на мене, чудовий, сильний твір, але критики буквально роздерли його на шматки; втім, публіка любить і купує цю книжку а не купує вашої. У цьому немає моєї провини. Я побоююсь, що публіка перестала довіряти критикам, − вона тепер воліє мати власну незалежну думку. Якщо це справді так, то навіть найретельніше організована зграя газетярів виявиться безсилою. Для вас, містере Темпест, зроблено все, що тільки можна було зробити. Якщо результат вийшов не такий, якого ви сподівались, то я, запевняю вас, шкодую про це так само, як і ви. Мало авторів так запобігають, щоби здобути схвалення публіки; для більшості письменників такої похвали з боку культурної журналістики, яку маєте ви, було б більш ніж достатньо.

Я гірко засміявся: «похвала з боку культурної журналістики»! На жаль, я вже дещо знав про засоби, за допомогою яких здобувають подібну похвалу. Я почав майже ненавидіти свої мільйони: золото давало мені лише облудні лестощі товаришів-флюгерів, але безсиле було дати мені славу, таку славу, яку подекуди здобуває геній, що вмирає з голоду і в обіймах смерті досягає щастя панувати над серцями.

Одного разу, відчуваючи напад розпачу, я зопалу закинув Лючіо:

− Ви дотримали не всіх ваших обіцянок, друже: ви говорили, що можете дати мені славу!

Він допитливо глянув на мене.

− Так? Добре, але хіба ви її не маєте?

− Ні. Це не слава, це тільки популярність. Він усміхнувся.

− Слава, мій любий Джеффрі, за походженням означає «слово», лестощі юрби. Ви це маєте − завдяки вашому багатству.

− Але не завдяки своєму творові!

− Ви маєте схвальні відгуки критиків!

− Хіба вони чогось варті?

− Усього… на думку критиків! − знову всміхнувся він. Я мовчав.

− Ви говорите про свій твір… − вів далі він. − Я не можу дати точну оцінку вашому творові − про нього важко судити зі світського погляду. Однак у кожному творі слід вбачати дві складові: по-перше, мета, з якою він був написаний, по-друге, спосіб, у який було втілено задум. Твір повинен мати високу та безкорисливу мету − без цього він гине. Якщо ж його написано правдиво і щиро, то нагорода